Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 190

Воронов говорив і говорив. Андрій намагався збагнути, про що йдеться, але все те було для нього незбагненним.

Вагон несподівано шарпнуло. З ляскотом і скреготом він поволі рушив повз вогні й тіні вокзалу. Матове скло загратованого вікна не дозволяло бачити перон і людей на ньому. Звідти, неначе з іншого світу, накочувались хвилями щемливі звуки волі. Думки, болючі, як давні рани, полонили Андрієву душу. Він раптом відчув страх перед тим, про що тільки-но говорив його новий супутник. Страшився не за себе, не за власне життя, яке, з усього видно, трималося вже на волосині. Боявся загубити віру. Він проніс її крізь сім кіл пекла, оберігаючи від брудних пліток озлобленої проти всього радянського еміграції, — вона не давала йому впасти ні в Дахау, ні на Укон-Лу, ні в катівнях Керка, ні у схронах бандерівського підпілля. Знав, що та віра тримала не лише його, а мільйони людей у цілому світі, людей, які щиро бажали своїй рідній землі добра і все, що наводило тінь на її чисту совість, відкидали геть.

Смерть вождя, коли Андрій про неї довідався, таки засмутила його, позбавила певності. Вже так воно на той час складалося для багатьох переміщених, що своє повернення на Батьківщину вони пов'язували з іменем Сталіна. Крізь думки до свідомості Андрія пробилися слова Воронова:

— …На лісоповалі не ліс — людей валять. За Уралом до Колими і Магадана — тайга, обплутана колючим дротом. Хіба Сталін про те не знав? То правда, Сибір — теж російська земля… Була Росія до Сталіна і після нього буде…

— Що з того, як нас уже не буде.

— Е-е, кинь! Не розкисай. Тобі ще жить та жить Я он зовсім сивий, а сподіваюсь діждати, коли тих сталінських псів перевішають! Може, не я, а ти доживеш до того часу. Мусиш дожити. Тоді згадаєш Івана Воронова… Тобі, синку, треба жити.