Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 194
Василь Сичевський
— Лягай! Лягай! — смикав Андрія за штани Михайло Яцків: — Він уб'є тебе…
— Де йому… — скреготнув зубами Андрій. — Кишка тонка.
Хтозна, чим би воно й скінчилось, якби не вискочив з вахти начальник конвою. Чи він не бачив, що сталося, а чи зробив вигляд, ніби не помітив того, що Андрій стоїть, коли всі арештанти лежали, а тільки раптом закричав:
— Встать! Розберись по п'ятірках!
За ним із вахти вийшло двоє — наглядач і писар. Прочинились ворота. П'ятірку за п'ятіркою, людей почала приймати табірна варта. Коли черга дійшла до п'ятірки, в якій був Андрій, наглядач спитав:
— А цей чого в наручниках?
— Буй-ний… — все ще кривлячись од болю, пояснив капловухий.
— У нас швидко стане сумирним. Старшина, зніми з нього наручники.
Старшина дістав з кишені ключа і підійшов до Андрія. Знімаючи наручники, засичав:
— Маєш щастя, що я вже за вас розписався, а то шльопнув би тебе, як і того… — й розреготався, вуса заплигали вище носа.
Андрій хотів спитати, кого саме шльопнув старшина, але його смикнули за рукав, і він промовчав.
За брамою колону зупинили. Наглядач і писар почали викликати кожного на прізвище і звіряти його дані з формуляром. Процедура тривала, проте куди від того подінешся. Раптом Андрій почув:
— Дякую… — Сусід міцно потис йому лікоть. — Дякую тобі…
— За що? — здивувався Андрій.
— За те, що не ліг, що нагадав нам усім… Адже ми люди, а почали вже забувати про це…
Тим часом писар вигукнув:
— Бурлаков Віктор Кононович!
— Я! — сусід вийшов з колони і попрямував до наглядача.
Коли черга дійшла до Андрія, наглядач, як і в інших, спитав в нього:
— Які статті?
— Не знаю…
Наглядач звів на нього здивовані очі.
— Строк?
Андрій знизав плечима.
— Ти що?! — наглядач покрутив пальцем коло скроні. — Купо, де його формуляр?
Писар нервово гортав папірці.
— Перепрошую, як ви себе дражните? Вони обоє західняки, пане зверхнику. На Яцківа формуляр є, а на Гаркушу… На цього нічого не є…
Писар і сам був західняком, те було видно з його мови, а особливо — з поведінки: так вигинати спину перед начальством його вчили, мабуть, ще за Польщі.
— Не є, не є, — починав нервувати наглядач. — Він ось, переді мною, а ти «не є». — І вже до Андрія: — Тебе що, може, на додаток кинули чи сам добровільно у арештантський вагон ускочив?
Андрій мовчав.
— Ану, Купо, тягни сюди того рябого. А ти, доброволець, одійди набік, — наглядач був у гуморі. — Хто там ще лишився?
Невдовзі прибіг захеканий писар. У руці розпечатаний конверт.
— Перепрошую, пане, ось у вчорашній пошті… А начальник конвою із своїми уже пішли на станцію…
— Читай.
— Ось тут статті: 58(1а), 58(8), 59(Зг), без права листування. Строк: двадцять п'ять років.
— А ти, виявляється, битюк, — звернувся до Андрія наглядач. — Сам такого воза тягнеш, та ще й без права листування.
Наглядач подав команду — і колона рушила в бік бараків. Писар ішов поруч і все поглядав на Андрія, потім наважився, спитав:
— Ви, друже, звідки будете?
— З Ровенщини…
— Святий боже, земляк… Я з Острога… Слава героям. Я вас до наших, у п'ятий… Там гарне місце біля вікна, — сказав і подався вперед.