Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 74

Зціпивши зуби, потягся у селище. Нести на верхню терасу ведмежатину не мав сили. Залишив м'ясо біля сходів, заспішив вгору з таємною надією, що його будиночок цілий. Проте коли піднявся на верхню терасу, серце обірвалось у грудях: будиночок був зруйнований прямим попаданням снаряда. Лишилися дві стіни веранди і натягнута між ними вірьовка з дитячими пелюшками на ній. Вітер тріпав ними, видобуваючи з тієї струни дивний звук, що ятрив душу. Патрік відчув — ноги стають ватяними. Сів на сніг і затулив лице руками. Йому чулося — ніби кричить десь, зриваючи голос, мале безсиле дитя.

Не зразу він впорався зі своєю новою печаллю. Потім підвівся, зняв вірьовку, попробував, чи міцна, і зав'язав собі на пояс. Прив'язав до вінчестера ремінь, закинув його за плече і рушив вниз, до порту. Там горів портовий лабаз, диміли розшитий контори з вивіскою «Порт Баренцбург». Патрік розгорнув карту, визначив маршрут на Лонгір і рушив у путь. В Лонгірбюені — люди. Не ці дикуни, що так несподівано вирвались з небуття і туди ж потонули, а справжні люди, ті, хто не побоявся встати проти фашистської нечисті, не злякався ні полярної ночі, ані білого відчаю. «Вони там, і я повинен бути з ними. Краще вмерти тут, ніколи не побачивши людського обличчя, не почувши голосу, перетворитися на кристал, найменшу часточку цієї льодової пустелі, аніж здатися ворогу». Гітлерівська Німеччина воювала проти його країни. Він був англійським солдатом. Тепер він твердо знав своє місце. Шлях на Лонгір був для нього єдиним. Зараз його гризла совість, що в момент, коли побачив того проклятого човна, забув, що на землі живуть не просто люди — на ній є вороги і друзі.

Тепер Патрік йшов до друзів. Дорога була нелегкою, неблизькою, неходженою. Плато, на якому розбився «бофорт», лежало на протилежному боці Грен-Гарбура. Захований у літаку НЗ виявився б зараз дуже доречним, але йти за ним не було сенсу. В мішку за плечем лежали банки з бобовими консервами фірми «Смайлз енд компані» і два шматки ведмежатини.

Вийшовши на лід Айс-фьорда, вони з рудим підкріпилися мерзлими бобами з м'ясом. Відколюючи ножем шматочки, Патрік смоктав їх, мов леденці. Цьому мистецтву він навчився у Шпіца, спостерігаючи, як той розморожував у роті шматочки ведмежатини. За скелею, що затуляла їх од вітру, трохи відпочили, поласували галетами і рушили далі, тримаючись ближче до берега, котрий вставав високою скелястою стіною по праву руку. Дув попутний північний вітер. Іти було не те що важко, проте й не дуже легко. Лід при березі потрощений, завалений високими ребристими торосами. Доводилось обходити. Однак одриватися далеко від берега Патрік побоювався. У темряві можна заблудитися. Тисла немилосердна тиша, мертва безмежність фіалкової ночі і якесь дивне передчуття біди. Він відганяв цю пригніченість, змушуючи себе думати про щось приємне, від чого мала б душа сповнюватись твердою впевненістю у близькій зустрічі з загоном норвезького Опору, однак з того нічого не виходило. Ніколи раніше не маючи схильності до філософії, зараз Патрік усе частіше замислювався над сенсом життя, над метою, яку переслідує, якої прагне досягнути у цьому світі людина, приходячи в нього і живучи в ньому; над суєтністю довоєнного життя; над тим, що якби не сталося з ним цієї історії, ніколи, може, і не зрозумів би всієї порожнечі і нікчемності свого існування. Правду сказати (а собі говорити неправду нерозумно), нічого він ще не бачив, нічого ще в нього не було. Не зробив у житті нічого вартого уваги, потрібного, вагомого — народився, учився, їв, пив, спав…