Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 72

Очі Патріка заокруглились від жаху. Над торосами все більше виростало щось схоже на плавник велетенської риби. Коли воно піднялося досить високо і кришиво льоду одповзло, на чорній лискучій поверхні з'явилися знаки: «У-200».

— Підводний човен! — видихнув Патрік. «Але чий? Англійський? Ні, неймовірно. Неможливо. — Патрік добре пам'ятав, що про рішення Уолтінга летіти на Шпіцберген він не встиг передати на базу. — Тоді чий же він? Російський? Російський чи…» Так міркуючи, він раптом побачив, що над «плавником» піднімається тонка блискуча труба перископа. Навряд чи в цей момент Патрік учинив за велінням розуму, швидше інстинкт самозбереження підказав йому, що за таких нез'ясованих обставин краще злізти з тороса. Ковзнувши донизу, він підкликав до себе пса і почав спостерігати, що буде далі.

З підводного човна довго ніхто не виходив, тільки поволі повертався у бік Баренцбурга перископ. Пес притулився до ніг Патріка і теж завмер. В очах собаки здригалося небо, гори, сонце, що все ще висіло над горизонтом; у них бились тривога, сумнів, страх — ціла гама собачих почуттів. Не було тільки відповіді на запитання, що мучило зараз їх обох. Відповідь на нього могло дати лише саме життя, і воно не забарилося розгорнути перед Патріком неоднозначність свого плину.

З-за плавника-рубки підводного човна з'явились люди. Дебелі хлопці, зодягнені в лискучі чорні куртки. Вони мружились на сонце, розправляли плечі, з насолодою вдихали свіже повітря і щось кричали, показуючи руками у бік селища. Патріка підхопила хвиля радості, його потягло до них. Адже це були люди, живі люди, за якими він встиг натужитися, хоч з часу загибелі його друзів-пілотів минув не такий уже великий строк.

— Я тут! — Він кинувся бігти, розмахуючи шоломом, кричав на весь голос: — Я тут! Там, у Баренцбурзі, нікого нема! Я тут один! Я-а…

До човна ще було кілометрів зо два. Зацікавлені селищем, яке лежало на протилежному від Патріка березі, підводники не помічали його. Тоді він закричав з усієї сили, проте його знову не почули. Виною був зустрічний вітер і гуркіт моторів самого човна. Він розумів це, а тому побіг ще швидше. Боявся, що люди зараз зникнуть, розтануть у мареві морозного ранку і він знову залишиться один. Страх перед самотністю був такий пекучий, що снили в усі інші почуття і думки.

— Я тут! Там нікого пома! Я тут, огляніться! — Патрік перечепився і впав у сніг, боляче ударившись пораненим плечем об гостру грань тороса. Спробував підвестися, проте біль, різкий, нестерпний, на мить затуманив світ.

На гребені рубки відкрився люк, з нього до пояса висунувся чоловік у хутряній шапці і шкіряній куртці без погон. Можливо, вони й були, проте на такій відстані Патрік не міг розгледіти їх. В очах стояли сльози досади. «Чому вони не помічають мене? Чому?!» Тим часом по команді того, котрий стирчав у люці, матроси підійшли до носової гармати, що саме піднялась з гнізда, і заходилися готувати її до бою.