Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 73

Патрік хотів бігти далі, але гарматний постріл зупинив його. «Навіщо? Навіщо вони це роблять? Адже там порожньо, мертво… Там нікого нема…» Він нічого не міг зрозуміти. Гримаса болю застигла на його обличчі.

— Шпіц! Шпіц! — покликав Патрік.

Пес теж почув щось недобре, підбіг до хазяїна, ліг поруч, з тривогою заглядаючи йому в очі. Обстрілювали мертвий Баренцбург десь близько години. Спочатку були знищені кілька «об'єктів» на верхній терасі. Власне, це були камінні стіни будинків, що давно згоріли. Цілими вони могли здатися тільки людині з хворобливою фантазією. Будиночок! Його будиночок! Можливо, він залишиться неушкодженим, адже він у долинці і з човна його побачити не можна. Але це мало втішало. Спостерігаючи, як планомірно, з німецькою точністю, квадрат за квадратом, знищується все, що й без того було зруйновано, як тішились артилеристи при кожному влучному пострілі, як реготали, репетували, улюлюкали, стрибали і тицяли пальцями в розметані вибухом руїни, як знущалися над мертвим беззахисним селищем, Патрік до болю чітко уявив собі: ці стрілки отримали б значно більшу насолоду, стріляй вони не по мертвих, а по живих цілях.

Серце стискала судомина болю. Він уже здогадався, чий це човен. Бажання бігти до нього пропало. Патрік біг до людей, але ті на підводному човні не були людьми. Почуття відрази до цих цивілізованих дикунів, що володіють нищівною зброєю, подолало в ньому страх перед самотністю, білою пустелею і безвихіддям полярної ночі. Йому було гірко не за себе одного. Пекуча образа за все людство стискала серце. Бути вінцем творіння, сягати розумом таємниць всесвіту, підкоряти собі могутні сили природи і терпіти на землі цю мерзотну фашистську плісняву… Ні, він більше не бажав дивитися у їх бік!

Сонце, здавалось, тож поділяло його відразу. Прокотившись по гостряках далеких гірських вершин, воно заспішило і скотилося з неба. І одразу все навкруг оповила нестерпна фіалкова темрява. Двоногі тварюки, вони стріляли по трупах… Ця думка застрягла в свідомості, як завжди, недоречно — відсторонена, образна структура баченого. Пізніше, згадуючи цю страшну картину, Патрік буде переконаний, що бачив, як снаряди викидали з могил мертв'яків. Така вже була особливість його сприйняття.

Човен опускався під воду вже в темряві. В широкій пробоїні, що утворилася на тому місці, де він тільки-но височів, якийсь час шипіло, клекотало, булькало повітря, шумно плескали, шурхотіли розкришеним льодом розтривожені води Грен-Гарбура. Патрік чув, як затихаючи, здригався під ним лід. Потім все завмерло. «От уже й нема нічого. Схоже на те, що все це мені приснилося в дурному, кошмарному сні…» Ще якийсь час він лежав на льоду і дивився в потемніле небо. На душі було препаскудно. Проте робити нічого — підвівся і, відчуваючи нервовий дрож, перемагаючи млость і запаморочення в голові, пішов збирати розкидані на снігу шолом, рукавиці, вінчестер, ведмежий окіст.