Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 76

Не зупиняючись, рушили далі. В душі Патрік проклинав тих, хто підняв руку на титанічний труд, вкладений у будівництво Грумант-сіті не одним поколінням гірників. Крок за кроком люди відвойовували у скель життєвий простір. Скільки тут полягло, пробиваючись крізь скуту лютим морозом породу, граніт, до вугільних лав, віддаючи своє життя для того, щоб комусь було тепліше, світліше, затишніше. І ось приходить варвар з холодним серцем і розбиває все.

З-за гірських відрогів, з боку Адвент-бея, вітер приніс запах горілого. Він мав своєрідний відтінок, зовсім не схожий з тим, який Патрік чув у Баренцбурзі від бурта, де горіло вугілля. Тут горіло дерево, а тому пахло смолою. Патрік стривожився. Передчуття біди, яке не полишало його з моменту зустрічі з підводним човном, піднялося в душі з новою силою. Рудий теж розхвилювався. Кинувся вперед, намагаючись якомога швидше обійти високий скелястий мис, за яким, коли вірити карті, був Лонгір. Патрік ледве не біг за Шпіцем. Зараз його хвилювали посвітлілі, неначе від пожежі, хмари, що повзли з-за мису. Заграву бачив і раніше, але приймав її за вранішню зорю. Тепер зрозумів, що сонце тут не винувате, воно ще спало десь за хребтами. Горів Лонгір, смолоскипами здіймаючи під хмари розбурхане полум'я.

Місто являло собою три селища, що лежали в ущелині між високих гір. Щоб краще бачити, Патрік виліз на сколю, що затуляла Лонгір од вітрів Айс-фьорда. Звідси одкривалась широка панорама пожежі. Над десятками будинків, над складами технічного лісу і шахтного спорядження, над білою гостроверхою кірхою шаленіло несамовите полум'я. В жодному з трьох селищ не було будинку, якого зараз не жер би вогонь. «Ні, це не стихійна пожежа. Тут, мабуть, попрацювали ті ж таки, відомі своєю пунктуальністю німецькі підводники…»

Разом з Лонгіром згорала надія зустріти тих, хто, коли вірити записаному в щоденнику Грегеріса Альвінга, пішов сюди з Баренцбурга. Певне, і їх не обминула смерть, що зараз справляла свою жахну тризну над Лонгірбюеном. Вони знищені. Їх нема! Нема, коли ці ситі звірі з підводного човна підпалювали кожен окремий будинок і ніхто їм не перешкодив того робити…

З важким серцем Патрік спустився зі скелі і попрямував у палаюче селище. «Так от який грім чув я біля бухти Капустяної. Ось яка заграва підпирала небо над Грумант-сіті. Тут був бій. Жорстокий, кровопролитний. Ті, хто обороняв Лонгір, цю бідолашну столицю Шпіцбергене, убиті, а можливо… Можливо, вони навмисне залишили Лонгір, відступили перед більшою силою. А може, їх тут і зовсім не було, і команда з підводного човна, не зустрівши опору…» Останній варіант вселяв хоч якусь надію, але Патрік не вірив навіть своїм думкам: уже так багато помилявся, що помилитись ще раз було все одно що вмерти.