Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 136

— А ви хто їй будете? Чоловік? Брат?

— Даруйте… це моя онука, — зважився врешті на незвичне слово Сікора. — Бачите… тут ситуація… Приїхав з Америки її чоловік. Він внизу, і я оце зайшов за нею.

— Ви щось не теє… Хвора старша за вас, а ви кажете: онука! — Лікар криво посміхнувся. Йому, видно, спало на думку щось недобре. Він знову втупився в журнал обліку, засопів носом і враз пожвавішав, наче спіймав за руку злодія: — Ви нас не плутайте! Ми не ту виписуємо, за якою ви приїхали. На виписку сьогодні Сікорська Галина Павлівна. Якраз після перелому ступні. Упала з ґанку, і ми тут рятували їй ногу. А ви говорите про Віру Олегівну… Стоп! Є й така. — Лікар став ще впертіше вишукувати щось у журналі, мовби розгадував складного ребуса. — Та ви ж її родич Сікора! Передача була про вас по телевізору… Вибачте, дорогий, ми трохи заклопотані. Доводиться чергувати мало не щотижня. А ваша Віруня… онука чи що… — лікар загадково хмикнув, — її давно немає. Ще тиждень тому виписалась. За нею навіть приїхали… Хто її забрав?… Оксано Серафімівно, ви не пам’ятаєте, хто чекав унизу на Віру Олегівну?

Огрядкувата старша сестра стенула плечима і уникливо заявила, що це їй не положено знати. Були якісь женщини. В чорному, в чорних хустках, як монашки. Вклонилися чемно, забрали її речі… ну, не речі, а такий собі кульочок з женською білизною, і — в дорогу.

У Сікори засіріли перед очима кола, ноги послабли, загупала в скронях кров. Віруня щезла! Як у чорну воду впала. Це вдруге вже… Його люба онучка (а таки онучка, онучка!) виїхала кудись з невідомими жінками. Добровільно, без шуму і протесту… Начебто всім на зло.

— І не сказала куди поїхала? З ким? — спробував Сікора витягнути бодай якусь краплинку істини із похмурої старшої сестри.

Та від старшої сестри годі було чогось довідатися. У неї була одна відповідь: їй того не положено знати!

— А, може, в палаті хтось знав?..

— В палаті?.. — задумалася сестра-жалібниця. — Одна дівчина в неї в палаті лежала з нею. Авжеж, Соня Санчук, із сімферопольського м’ясокомбінату. Усе шепотілися між собою, наче мали якусь спільну таємницю. А почалася їхня дружба з того, що коли Вєрочку привезли сюди з раною і хутенько повезли на операційний стіл, то виявилося — треба крові їй для переливання, а у неї була кров по групі і по резусу така, що в лікарні у нас не знайшлося, хоч пробі кричи, і тоді стали опитувати декотрих з видужуючих, і одна дівчина, отаж Соня Санчук із Сімферополя, що лягла до нас з апендицитом, загалом здоровенька і по групі підходяща, зголосилася: беріть мою скільки треба! Мені не жаль для молодої женщини!

Сікорі зблисла в очах надія:

— То дозвольте мені погомоніти з Сонічкою?

— Виписалася також, — сказала строго і безапеляційно сестра-жалібниця, хоча при цих словах в очах її засірів туманець печалі. — Позавчора тато за нею приїздив, взяв додому. — Старшій сестрі наддалося доброго настрою: — Можемо дати її адресу.