Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 135

— Краще коли зеленим сміттям, з гербом американського президента — пожартував стримано Теренс. І ще раз нагадав про своє: — Прошу вас, якомога раніше! Бо, чесно кажучи, мені неспокійно на серці.

Спустившись униз, Сікора побачив машину, якою вони прибули, і одразу подумав, що недобре отак тримати до глупої ночі водія, та ще президентського, у якого он яка дорога попереду! Проте водій чомусь не квапився їхати. Вилізши з-за керма, добув сигарети, простягнув капітанові. Закурили разом. І раптом водій, статечний, вже немолодий чолов’яга в кепчині, запитав Сікору шанобливим тоном, чи то правда, що товариш капранг літав на Марс?

— Трохи далі, шановний, — підкинув брови таємниче Сікора. — А чого це вас цікавить? Хочете в космічний екіпаж?

— Не хочу! — відрізав сухо водій. — Я у флоті був мічманом… — Він зам’явся, вагаючись. — У мене гарний начальник. Мій Президент. Душа! Ніколи не скривдить. А все одно мене тягне на флот… Хотів би на вапї корабель, на «Салют». Баранка остобісіла.

— Не повірю. Від такого начальства не тікають, — глибоко затягнувся димом Сікора. — По правді кажучи, без мене тут буде не дуже цікаво. А мене забирають в Київ.

— Хто забирає?

— Ваше ж добре начальство. Радником в космічних справах.

— Оце роба! — протягнув в захваті водій. Затоптав сигарету, стенув плечима і поліз у кабіну. — Значить, правду кажуть, що ви літали в небо. І дуже далеко. Що ж, хай Бог вам помагає. З нашим Президентом не пропадете.

* * *

Ранок видався дощовий, сльотавий, ніби ніч не хотіла віддавати землю сонцеві і умисне випустила на нього із своїх закамарків усі свої хмарні легіони.

Сікора попросив у свого сина старенького «жигуля» і підкотив до готелю. Американець вже стояв біля масивних дверей, розмовляючи із швейцаром. Хутко вскочив у машину, тицьнув Сікорі руку.

— Батько всю ніч не спав. Після виступу нашого президента в нього двічі був напад серця. А «швидка» у вас… упаси Боже!

— Рушаємо? — запитав Сікора, не бажаючи зайвих балачок на тему місцевих невлаштованостей, і глянув із симпатією на худорбастого попутника. У нього було безкровне обличчя, і очі позападали, як у тяжко хворого сухотника.

— Ви дзвонили до лікарні? — запитав художник. — Як там Віра?

— Потерпіть. Краще раз побачити, аніж сім раз… Є в нас така приказка.

Лікарня нова, у вестибулі, як заведено, сувора чергова, кілька хворих у заношених халатах шепочуться по кутках з відвідувачами. Сікора лишив унизу художника і притьмом злетів на третій поверх у хірургічне відділення. Його зустріли стримано. Мовляв, так рано не приходять за тими, кого виписують. Ще буде консиліум, порадяться, перевірять останні аналізи. І, взагалі, чого поспішати? З переломом ноги не слід квапитися. Краще зайвий день побути під наглядом лікарів.

— Який перелом? — збілів лицем Сікора. — Моя родичка поранена. — Слово «онука» йому не далося, не уявляв себе «дідом».

Виходила плутанина. Миттю погукали з ординаторської лікаря, вийшов в чисто накрохмаленому халаті, лице байдуже, відсутнє. Не дивлячись на Сікору, схилився над журналом обліку, довго щось там вишукував, звіряв, водив олівцем по рядках. Врешті підвів очі і запитав хрипко: