Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 137

«Хоч це вдалося», — кисло подумав Сікора і записав у блокнот адресу Соні-добросердниці.

Коли зійшов у вестибюль і розповів американцю про нову пригоду, той на коротку хвилю занімів. Лице йому стало білим, і губи сіпнулися, наче в судомі болю.

Сікорі стало його жаль. Мав би себе жаліти, за свою рідну онуку побиватися, а проте кинувся втішати художника. Взявши його за руку, мовив йому з чоловічою прямотою: мовляв, жива вона і здорова, видно, тяжко переживала, катувалася в самотині, і зрозуміти її можна, коли отака втрата. Та й подалася ж кудись добровільно, без примусу і грубого насильства. А куди подалася — хутко з’ясується. Зрештою, є адреса…

— Спасибі вам, містер Сікора, за співчуття, — сказав розчулений художник. — Якщо міс Віра думала весь час про мене і зникла через мене, вірніше — через мою загибель, як їй уявлялося, то, може, варто б сповістити її, що я живий, їй треба повертатися в місто, і все буде добре. По-нашому — о’кей!

— О’кей то о’кей, — замислився Сікора. — Тільки де ж вона зараз?

— Дайте мені адресу, і я поїду в Сімферополь до її подруги.

— Може й так, — знову потер в задумі чоло Сікора. — Жаль, у мене служба на кораблі, а то б я вирушив з вами.

— Не треба, містер Сікора, — скромно кинув художник. — Я попрошу мера, і він мені допоможе. — Художник багатозначно гмикнув, пригасивши посмішку. За сто мільйонів доларів мав право на таку послугу.

— Може, і мій татусь попросить. У них тепер дуже добрі стосунки.

— Ще й які добрі! — зрадів Сікора, якого в душі починала трохи дратувати віруньчина легковажність.

— Ідемо до господаря міста. Хай включається в діло.

Поїздка в Сімферополь нічого путнього Теренсу не дала. Софійка зустріла його у своєму маленькому будиночку на околиці міста настрашено, спершу й у хату не хотіла впускати. Простеньке собі дівча з коротенькими кісками, кирпатий носик в ластовинні, перелякані очі. Чого вам треба, мовляв? Хто ви? Якщо з міліції, до завертайте назад! Нічого не знаю про Віру Олегівну, виписалася з лікарні і кудись поїхала. Сама поїхала, ніхто її не силував!

— Може, дозволите мені зайти, — неоковирною українською мовою попросився американець.

— У мене не готель! — відрізала досить грубо дівчина і тут же, ніби вибачаючись, додала: — Не прибирала я ще хату, звиняйте! — їй було ясно, що перед нею делікатна людина. — Гаразд, заходьте і сідайте отут о, — вказала вона на стілець в кутку крихітної кухоньки. — Ми з мамою живемо. Вона на роботі, а я… мені ще положено три дні больничного. Після операції.

— Знаю, — закивав слухняно художник. — Ви ногу пошкодили собі. Не переживайте, скоро загоїться.

— Авжеж, загоїться.

Софійка дивилася некліпно на худорбастого, в сірій джинсовці хлопця (чи, може, дядька), і він усе більше видавався їй наче знайомим. Справді, схожий на іноземця, на отого самого американського художника, про якого їй розповідала в нападі відвертості Віра Олегівна. Проте все ж таки зважилася уточнити: — Скажіть, ви справді аж звідти? З Америки?

— Клянуся. Ось мої документи. — Теренс спробував добути з нагрудної кишені портмоне.