Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 138

— Господі! — враз забідкалася в нападі жалю Софійка, — Вас же викрали бандити! І цілий місяць від вас не було ніяких чуток. Віра Олегівна навіть їздила на дачу до Президента… Ні, не на дачу… забула куди… А потім бандити в неї стріляли, їх стільки зараз розвелося в Криму. Лишенько! То Віра Олегівна, слава Господи, не вмерли. їй операцію зробили, і ми з нею лежали в одній палаті. Така славна женщина!.. А коли її привезли поранену, була як мрець. Я бачила її…

— І дали їй свою кров, — вдячливо мовив художник, відчувши до дівчини раптову симпатію. — А тому я дуже прошу вас: скажіть, де зараз Віра? Ви, мабуть, знаєте?

— Знаю, — нахилила голову дівчина і густо зашарілася. Коротенькі кіски в неї тепер тирчали, як ріжки в упертої кози. Не піднімаючи очей, ледь чутно запитала: — Скажіть по-чесному… ви справді американець?

— Господи! Скільки ж можна доводити, — не розсердився, а чомусь звеселів Теренс. — Я — американець. Але, якщо говорити строго — по крові я німедь. Батько мій з Німеччини. Потім переселився в Штати, там він одружився, я світ побачив, став художником. — Теренсу закортіло похизуватися перед дівчиною, щоб остаточно схилити до себе її серце і змусити її до відвертості: — Цими днями мене нагороджено Нобелівською премією! Може, читали в газеті? Дуже серйозна премія!

— Не читала, — зізналася Соня. — А газети тепер дорогі, ми з мамою не купуємо їх. Більше дивимося телевізор. — Вона підвелася, запалила газову конфорку: — Хочете чаю?

— Спасибі, — не відмовився Теренс і дістав з целофанового пакета коробок солодощів. — Ось візьміть.

— Хай на столі буде, — кивнула Софійка. Сіла навпроти нього, широко розставивши лікті. Глянула йому в обличчя строгим поглядом: — Раз ви художник з Америки, то я вам вірю. І скажу вам таке, щоб ви нікому, жодній живій душі не говорили! — Її очі налилися слізьми. — Вона мені відкрилася, що без вас жити не хоче. Кінець! Бог забрав вас до себе, і вона піде до Бога!

Теренсу не все було ясно з її слів, мова її була затаємничена, думка уривалася. Тільки одне він зрозумів, що Софія мала на думці щось лихе, остаточне і безповоротне в житті міс Віри. І трагедія та була зв’язана з Богом, якому міс Віра наважилася себе віддати і все своє життя віддати. До Бога пішла вона! В услужіння йому! У вічність!

Запала тремтлива тиша. Теренс довго не міг знайти в собі мужність. Аж нарешті запитав пошерхлими губами:

— Ви знаєте, де вона похована?

Дівчина зиркнула на нього сполошено, її веснянкуватий носик сердито підскочив угору:

— Я ж не сказала: похована! Віра Олегівна пішла служити Богові. Пішла у монастир. У черниці. Щоб там назавжди зостатися по закону Божому.

— Ага… по закону… — промимрив Теренс. Тоді, подавлений, підвівся з-за столика, обвів невидющими очима кухоньку і рушив, не попрощавшись, на двір. Дівчина метнулась за ним.

— Почекайте… ви ж хотіли знати… — Вона вчепилася Теренсові в руку. — Хоч Віра Олегівна просили не говорити нікому, але я вірю вам. — Її голос забринів сльозами: — Скажу вам, де вона зараз.

Це його зупинило. Він окинув її недовірливим поглядом. Стояли в тісному дворику на стежці, що вела до воріт. Дівчина якийсь час вагалася, однак намір відкритися до кінця подолав у ній нерішучість, і вона прошепотіла: