Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 76

Між іншим, звичай мовчки сидіти, сонно дихати, вилупившись на полум’я свічки й ні про що при цьому не думати, слов’янам знайомий споконвіку. Цзен і йога слов’янина — звичний стан душі, в який упадаєш просто так, просто від життєвої міці. І чи не від цієї ж звички походить наша невитравна потреба порпання в собі? Після першої ми не заїдаємо, а замислюємося. А після тої, яка вже зайва, у нас раптом настає прозріння.

Очевидно, він здогадувався. Він збагнув, що зобов’язаний змішати високе з низьким, душу з глиною. Він хотів дати Големові небо. Візьми двадцятирічний саджанець, влий у нього знання і навчи його бачити — ось і вийде тобі людинка. Така як я. Хоча, звісно, могло б і краще вдатися, якби-то глина була чистішою, а душа рівнішою. Вавилон же будувався з того, що трапилося під руку.

Чому ж мене Французом зовуть? Не через фізію, як багато хто вважає. Я нічого проти франків-саксів не маю, навпаки, поважаю і, за належну кількість умовних одиниць, запису їх на прийом до Наполеона, однак віконта з берегів Сени в моєму роду не було. Причина — в моїй набутій вавилонності, хай простять мені боги аж настільки жахливе визначення. У звичках моїх і моєму, самі бачите, європейському лоску. Лосканутий я трошечки — так треба для справи.

Делікатна штука — спілкування з небіжчиками! Потрібний навик, потрібний виводок антитіл у крові. Обережність і холодний розум. Спостерігай, вір очам своїм, але не наближайся! Замрієшся — вмить зітлієш. Заґавишся — сам тінню станеш. Незасохлий чоловічок, ненароком потрапивши під чорне сонце, тут же розцвітає пишними пуп’янками паскудних снів. Повернувся, опам’ятався, виблював, розтоптав, звільнився — і заспокоївся. Але, між іншим, даремно заспокоївся. День-другий — ось і свербіж нових дурманних пагонів у очних ямах. Знову полоти… Від такого життя зоровий глузд людинки перевертається, хотіння переінакшуються — і чи можна тепер довіряти такому піжонові? Ну а ми, хлопці від рала, прості контактери, якщо й того, то лише трішечки того… Помірно ми поїхані. Рівно настільки, щоби в безумство своє одним оком зиркнути і що треба розгледіти.

Так, добродії, Вавилон — не наша парафія! Гуру (і я за ним) ніколи не вживав міцних напоїв. Східна практика, спрямована до повітряних і не надто збагненних речей, відрізняється від нашої відсутністю спирту в крові. Проте — всі ми люди! — дозволялося пригубити трохи червоного вина. Натурального й конче з родоводом. Гуру застерігав від змішування стилів, по-різному орієнтованих (при цьому він, імовірно, вважав, що тибетські монахи і поліські відьмаки належати до єдиного спрямування). «Алкогольне оскління і чування духа над млином буття відрізняються більше ніж левітація п’янички, що зірвався з мосту, і невагомість майстра цзен, який гуляє по хвилях», навчав він. Гуру правий, напевно. Він багато знає. Уже згодом я продовжив узяту генеральну лінію на некріплене червоне — майже натуральне, терпке, з кислинкою — вино, хай і без родоводу, — і браття по мізках спершу дражнили мене Червоним, а пізніше, з огляду на мою явну аполітичність, приліпили мені кликуху «Француз», з якою й живу на цьому світі. Французи — вони ж бо з ранку до ночі наливаються червоним. Кінець історії.