Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 73

Наслідки цілком відповідні: хто на лаві підсудних опинився, хто в дурному домі у стінку копає, а ще хтось ночами пише листи у вічність. Ну а я просунутим екстрасенсом став. Або, навпаки, засунутим. Один і той же стан, але з різних боків узятий. Це, знаєте, як любов: поцілуються — і давай сваритися, посміються — і в сльози. Цикли, орбіти, гойдалка долі. Так і в нас, просунутих: то ти на піку, а то по вуха в жолудях. Але звикаєш.

Найбільш везучі встигли впіймати мить. Хто встиг — крекче, не дивиться навколо, кує копійку й живе незле. І таких, що встигли, цілком багато. Момент був якраз вдалий: стабільний, багаторічний момент. Хочеш — ставай цілителем, хочеш — костоломом. Інші сфери непрестижні, за окремими сумними винятками.

Чаклунами вони працюють, астрологами, цілителями, а також схожими на мене персонажами.

По-моєму, схожі на мене персонажі — найдостойніші з-поміж усіх. Не крутять, не водять лохів по колу, а чесно потіють на брудній мозольній роботі, про яку в трудовій книжці — ні слова. Нам за клас платять, за вміння розмовляти з могильним камінням і не почуватися незручно навіть в тісному зацвяхованому гробі. Ну і за ризик, звичайно.

Панове! Ви люди ділові, знаєте ціну щиросердечному зізнанню. Виймайте блокноти, записуйте. Лекція буде довга і вниклива.

Почалося все як звичайно: з Учення, Учителя і хмільного чаду, без якого мудрість не солодка. Учитель був що треба, мед-пиво з нами пив, парадоксами під сонячне сплетіння бив і азарт спрямовував в потрібне русло. Почалося все як годиться: з книг і записів, з чарочки-кумарочки, в яку капають зілля, з однієї по колу сигарети, з ефірних випарів під чифір смоляної в’язкості, з масок на стінах і блідості на обличчях. Зараз, швидше за все, антураж не той, часи міняються — ну то й що?

Пам’ятаю я, все пам’ятаю! Світлі часи романтичного спіритизму, де ж ви закопані? Вірили в астральні течії, в голос космосу, в скам’яніле лайно і розталу воду. Пили сік ефірних надр, на Дворогу з дахів вищали, у швидких гарячих снах знищували невинність зорі Міцар. Та це, так би мовити, декорації. Головним було — себе самого змінити навіщось.

Мене закликали розплющити третє око — в мене заплющувалися два наявні. Давали копняків. Будили. Усоте по чакрах стукали — з відтяжкою. І стояли на своєму: відкрий, собако, око, хай росте! Я відкривав: маєте, злидні! Хай вам буде третій, хай четвертий, нехай я стану стооким, як зачароване чудовисько з забутого міфу. Зіскочу в пітьму і конкретно вознесуся. Бути мені багатооким, багаторуким і многосильним, на славу Шіви! Тільки — вибачте! — не хочу я теорій ваших, незбагненних для розуму.

Люди добрі, скачіть, але не заступайте! Є ж усе-таки межі пристойного. Усі ми в школах училися, всі два на два зубрили. Не змушуйте, любі мої, видивлятися в бінокуляр атмосферу Місяця або до одуріння озвучувати склад «му». Домовимося раз і назавжди: немає на Місяці атмосфери! Не було, нема і навряд чи з’явиться. Оголена, охолола каменюка. Вітром сонячним розшарпано одіж. Космічна лупа на шкірі. Таким чином, повнолика красуня, аура якої видається такою привабливою і пишною, чекає на нас за межами фізичного світу. На нашому небі її немає. Та, яку бачимо над головою, — дешевий передрук.