Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 52

— Еввіва каудільо! — чітко і ясно відповіли підлітки встановленим офіціальним вітанням.

Хтось з перехожих озирнувся: знов еввіва, знов каудільо? А, це ребята з ЗФМ? То хай собі вигукують, не треба й придивлятися. Це такі хлопці, що можуть прив’язатися за непоштивий погляд. Далі, далі від цих скажених цуценят фалангістських собак!

А підлітки йшли собі тротуаром, немов не помічаючи насторожених поглядів перехожих. Вони жваво розмовляли, дивилися на вітрини магазинів, сміялись, не забуваючи про потребу козиряти кожному зустрічному офіцерові.

Стрункий кароокий юнак час від часу схиляв голову до своєї золотоволосої супутниці з ясними синіми очима і щось швиденько шепотів їй. І щоразу вона ледве стримувалась, щоб не пирснути з сміху. А потім вона робила навмисно серйозне обличчя, хоч це в неї виходило і не дуже вдало, і суворо казала:

— Досить, Алексо! Це стає просто неможливим. Згадай про свій одяг.

Але в її синіх очах стрибали веселі вогники, що дивно протирічили суворості голосу. Юнак мовчки виструнчувався — якраз вчасно, бо назустріч ішов уже якийсь офіцер. Їх у цій частині міста була безліч. Відкозирявши офіцерові, юнак знов шепотів щось супутниці, і вона знов удавала, що сердиться. А сміх, нестримний юнацький сміх, здавалося, сам випорскував з її очей.

І все ж таки, дедалі дівчина більше серйознішала. Ось вона лише посміхнулася, і юнак ураз спинився, бо відчув, як дівчина рішуче взяла його за руку. Вона виразно і серйозно сказала йому:

— Слухай, Алексо. Я дуже люблю жарти і охоче сміялася з твоїх дотепів. Але всьому буває межа. Невже ти забув про наше завдання? Забув про небезпеку? Хочеш провалити справу?

Юнак зашарівся. Так, дійсно, він надто розійшовся. Почасти в цьому була винна і його сувора супутниця. Вона так весело сміялася, коли він жартував. І йому було дуже приємно розважати її своїми дотепами. Більше цього не буде.

— Ходім далі, Марто, — відповів він з винуватим виглядом. — Я обіцяю тобі, що все буде гаразд.

Вони пішли. Деякий час ніхто з них не розмовляв. Олесь (адже це був він) зосереджено думав про щось. Марта два чи три рази поглянула на нього і непомітно посміхнулась: такий він був поважний у формі ЗФМ. Мимоволі вона кинула погляд і на своє відображення в вітрині, повз яку вони проходили. Непогано вигадав Клаудо! Це ж він порадив використати цю форму, кажучи:

— Коли ви будете зодягнені, як оті пихаті стручки, до вас, напевне, ніхто не причепиться. Тільки пам’ятайте: козиряти офіцерам. І все буде добре.

Валенто Клаудо не помилився. І все ж таки, почуття небезпеки не зникало ні в Олеся, ні у Марти. Зокрема тепер, коли вони вийшли з центральної частини і наближались до робітничого кварталу. Тут зустрічні з неприхованою злобою поглядали на їх форму, яка поволі переставала бути захисною в цьому районі.

Нарешті, Марта знайшла вихід. Вона повернула за ріг, озирнулася: чи не дивиться хтось на них. Ні, це був тихий, спокійний провулок. Лише десь вдалині йшла якась жінка.

Тоді дівчина рішучим жестом зірвала з своєї голови берет з фалангістським значком і подала його Олесеві: