Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 53

— Сховай його в кишеню, а в другу поклади свій. Так буде краще тут. Бо інакше ми можемо натрапити на неприємність. Тут живуть робітники, вони не дуже люблять «стручків», як каже Валенто.

Справді, тепер на них перестали звертати увагу. Отже Олесь і Марта раптом перетворилися на звичайних підлітків.

— Тільки не здумай козирнути тепер якомусь офіцерові, — посміхнулась Марта, — бо тоді буде вже погано…

Це застереження було дуже слушним. Адже Олесь за звичкою щойно хотів відкозиряти якомусь поручикові і майже в останню мить спинився, стиснувши руку в кишені в кулак. Мимоволі він намацав у кишені те, що дав йому на всякий випадок Сивий Капітан, відряджаючи його і Марту в цю небезпечну подорож. Капітан тоді сказав йому:

«Май на увазі, Олесю, тобі не буде в кого шукати захисту. Навпаки, тобі доведеться самому в разі потреби захищати ще й Марту. Будьте обережні. Те, що я даю тобі, може врятувати тебе. Але вживай це лише тоді, коли іншого виходу зовсім не буде. Це дуже серйозна зброя, Олесю».

Тим часом Марта спинилась. Вона вказала Олесеві на великий цегляний будинок, що аж нічим не відрізнявся від інших:

— Він живе тут. Але його не так легко побачити чужій людині.

— А ти все пам’ятаєш, що треба?

— Ще б пак! Хіба ж я вперше тут?

Вони піднялися на п’ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала не так, як звичайно, а розмірено: три довгі удари, потім пауза, потім два короткі. Зсередини ніхто не відповідав, Марта постукала вдруге. Вираз обличчя її змінився, вона закусила губу.

— А що, коли й він… — почала вона і не скінчила.

Але Олесь зразу зрозумів її. Марта хотіла сказати: «а що, коли й він заарештований?» І це була страшна думка. Адже тоді руйнувалися всі плани, провалювався весь задум…

Хтось підійшов до дверей з того боку. Жіночий голос запитав:

— Кого треба?

— Тітка Варвара передає кошик з апельсинами для маленького Педро, — відповіла несподівано Марта, хоч з нею і не було ніякого кошика.

— Педро немає дома, — відповів жіночий голос.

— Бджоли боляче кусаються, каже старий дід, — ще впевненіше мовила Марта, хоч це здавалося вже цілковитою нісенітницею.

Але Олесь розумів, що всі ці фрази — умовні і свідчать про те, що прийшла своя людина.

Двері розчинилися. На порозі стояла підстаркувата жінка в чорній хустині. За нею видно було невисокого, кремезного чоловіка, він виглядав з-за її плеча. Марта кинулася до нього:

— Я так турбувалася, дядю Фредо! Вже тоді, коли постукала в двері, раптом подумала: а що, коли й вас теж заарештували?

— Ні, дівчинко, ні. Мене не так легко заарештувати, — відповів Фредо Вікторе, запитливо в той же час дивлячись на Олеся. — А це хто з тобою?

— Це один хлопець… він дуже хороший… та я вам усе зараз розповім, дядю Фредо, — трошки завагалась Марта. — Його зовуть Алексо. І він росіянин.

— Росіянин? — здивовано перепитав Фредо Вікторе.

— Так, — ствердив Олесь. — І комсомолець.

— Он як! — ще більше здивувався Фредо. — Цікаво, цікаво… Ну, ходім до кімнати. І негайно розповідай все, Марто.

У кімнаті було тихо й затишно. Вони сіли біля столу, і Марта почала розповідати. Вікторе слухав її дуже уважно. Лише тоді, коли Марта дійшла в своєму оповіданні до того, як вона потрапила на «Люцифер» і побачила Сивого Капітана, Фредо Вікторе широко розкрив очі: