Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 43

Валенто Клаудо (це був він) розправив широкі плечі і випростався. Справді, трудно було уявити, що цей міцний чоловік був колись таким самим хворобливим, виснаженим хлопчиком, як оті, що зустрічалися тут. Олесь з повагою подивився на круті біцепси Валенто, які здувалися під рукавами піджака.

— От і зараз я покажу тобі одну людину, яка буде свого часу непоганим зразком людської породи, хоча тепер вона поки що й слабкенька, — продовжував Клаудо. — Бач, це я кажу про маленьку Марту. В неї теж справжня пролетарська кров. Батько її, Педро Дорілья, коваль, мій старий приятель. Колись ми з ним були на війні, вкривалися однією ковдрою, за яку правило нам рядно. Тоді й заприятелювали. І тепер хоч раз на рік побачимося, згадаємо про минуле, помріємо про майбутнє. Він дуже добрий чолов’яга, той Педро Дорілья. Зараз ти його побачиш, Олесю.

Вони завертали за ріг вулиці, коли Валенто Клаудо говорив це. І раптом його голос увірвався. Обидва спинились на розі, здивовані тим, що відкрилося їхнім очам.

Посеред тротуару, перед будинком стояли злиденні речі: невеличка шафа, скриня, маленький стіл, два ліжка, кілька стільців. На одному з них сиділа дівчина, схиливши голову на руки. Біля неї стояло кілька жінок.

— Що це значить? — нарешті вихопилося в Клаудо. — Адже це — Марта!

Швидкими кроками він наблизився до дівчинки. Жінки розступилися перед ним. Олесь слідкував за Клаудо. Він ще не розумів нічого: коли це та сама дівчина, про яку говорив Валенто, то чому вона сидить тут на вулиці, на своїх речах. І де ж її батько, приятель Клаудо, отой Педро Дорілья? Адже саме до нього ішли вони в гості…

— Марто! Що трапилося? Чому ти сидиш тут? — запитав Валенто Клаудо у дівчини.

Дівчина зразу зірвалася з місця. Олесь побачив вродливе обличчя під шапкою золотого волосся, заплакані сині очі під прямими як стріли бровами. Дівчина охопила шию Клаудо руками, притиснулася до його широких грудей, мов шукаючи в нього захисту.

— Ах, дядю Валенто! — тужно сказала вона. — Дядю Валенто, чому ти не прийшов трохи раніше?..

— Що трапилося, дитинко моя? Де батько?

Велика рука Валенто Клаудо ніжно погладжувала волосся дівчини, яка гірко плакала. Крізь плач вона намагалася щось сказати, але не могла.

— Батька… батька… нема! — тільки й чув Клаудо.

Тоді він повернув голову до жінок, які оточували їх.

Жінки заговорили, перебиваючи одна одну:

— Її батька заарештувала поліція…

— Повезли на машині…

— Він повертався додому, а його тут уже чекали…

— І враз схопили. Налетіли і спереду і ззаду. Як вовки!

— А потім зробили трус у кімнаті…

— А домовласник, як дізнався про це, враз викинув дівчину з хати. Мовляв, платити тепер нема кому, та ще й неприємності з поліцією можуть вийти.

Дівчина плакала, ховаючи голову на грудях Клаудо.

— Так, — сказав він нарешті крізь зуби. — Так, виходить, Педро Дорілья заарештований, і ти, Марто, залишилась сама… Ну, заспокойся, дівчинко. Сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити. Що саме?

На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально все ще погладжувала волосся дівчини. Та потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час від часу її тонкі плечі здригалися.