Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 42

— «Люцифер»! — захоплено вигукну в Олесь. — І той винахідник — ви.

— Так, ти вгадав, Олесю, — гірко посміхнувся Сивий Капітан. — Це я. Тепер ти знаєш, хто я такий. Ти можеш вирішувати, що тобі робити далі.

Олесь зірвався з місця. Голос його задзвенів:

— Хіба ж не самі ви казали мені, що на «Люцифері» не боїтеся нічого?

— Говорив, Олесю, — м’яко відповів Сивий Капітан.

— Хіба це було неправдою?

— Ні, я говорив правду… Але бувають випадки…

— Випадки бувають всюди, — заперечив Олесь. — Ви хотіли, щоб я вирішив сам, що мені робити далі. Я вирішив. Я хочу залишитися з вами тут, на «Люцифері», якщо ви мені дозволите…

Сивий Капітан мовчав. Але Олесеві здалося, що глибока тінь, яка ховалася в зморшках його рота, зникла. Його обличчя немов би посвітлішало.

— І ще… щоб ви не вважали мене гостем, а наказували мені… як і всім іншим, хто є на «Люцифері»! Бо я хочу бути корисним вам… І хочу допомагати вам… — тихо закінчив Олесь.

Він опустив очі, вагаючись: що відповість йому Сивий Капітан.

Через кілька секунд Олесь почув м’який, лагідний голос:

— Я радий тому, що ти хочеш залишитися тут, зі мною…

— Ви дозволяєте мені? — радісно перебив його Олесь.

— Так. Але я хочу, щоб ти знав, чому я так роблю. Хлопчику мій, я розповів тобі сумну історію одного винахідника, розповів, як він втратив свою дружину і свого сина… Коли б усього того не трапилося, коли б винахідник і досі жив з своєю родиною, його синові було б тепер шістнадцять років… І він мав би таке саме тонке обличчя, гострі очі й русе волосся, як і ти, Олесю…

Олесь здивовано поглядав на Сивого Капітана. Але той підвівся, поклав руку на голову юнака і тихо додав:

— Ти дуже-дуже подібний до мого померлого сина, Олесю. Дивлячись на тебе, я мов бачу його перед собою… от і все. А тепер іди, хлопчику, мені зараз важко говорити…

Розділ сьомий

ПОЛІЦІЯ НАТРАПЛЯЄ НА СЛІД

Двоє людей швидкими кроками ішли вузенькою вуличкою столичного кварталу. Один, невисокий, стрункий юнак у звичайному цивільному одязі, ішов, тримаючи руки в кишенях піджака і трошки повернувши голову до свого супутника, мов прислухаючись. Другий, високий і кремезний, теж нічим не відрізнявся від інших прохожих, — звичайний костюм, нічого відмінного, — за винятком хіба що його великого росту. Він весело розсміявся, коли якийсь маленький хлопчик, розбігшися, впав під самі його ноги, підняв дитину, поставив її на тротуар:

— Бач, герой який! Ледве не збив мене з ніг. Ну, іди собі, іди!

І лише згодом хлопчик, що вже побіг далі, помітив у себе в руці велику і красиву цукерку, яку встиг вкласти високий чоловік.

— Ти кажеш — виснажені, схудлі діти, Олесю? — продовжував тим часом доводити своєму супутникові високий, кремезний чоловік. — Так, я погоджуюся з тобою, не солодко живеться дітям робітників. Але вони мають здорову пролетарську кров. От коли-небудь я покажу тобі, яким був колись я сам. У мене десь є фотокартка того часу. Навряд чи по ній можна було б пізнати мене…