Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 40

Він змовк, запитливо дивлячись на юнака, немов вагався. Зате не вагався сам Олесь.

— Дозвольте мені залишитися тут! — палко попрохав юнак.

— Залишитися тут? Але ти мав уже змогу пересвідчитися, що на мене і на мій «Люцифер» полює поліція.

— Але ж вона полює і на мене, — тихо зауважив Олесь.

— Це так… З цього погляду тобі безпечніше бути на «Люцифері», ніж десь ще. Проте, ти нічого не знаєш ні про мене, ні про будь-кого тут. Чому ти бажаєш залишитися з нами?

— Бо я вірю вам! — палко сказав Олесь, дивлячись прямо в очі Сивому Капітанові. — Ви добре поставилися до мене там, біля залізничного насипу. І я теж ненавиджу фалангістів… жандармів… поліцію… І мені нема куди йти!

Сивий Капітан слухав його уважно. Десь у глибині його сірих очей спалахнув вогник, але швидко згас. Кілька секунд він мовчав, дивлячись на Олеся. Дивний вираз промайнув по обличчю Сивого Капітана, немов би якийсь спогад — далекий і неясний — зворушив його. Він схилив голову, сиве пасмо його кучерявого темно-каштанового волосся впало на високий блідий лоб. Але ось він енергійно струснув головою, знов відкинувся на спинку крісла і заговорив:

— І тебе не лякають небезпеки?

— Ні!

— Тоді слухай мене, Олесю. Я розповім тобі невеличке оповідання, щоб ти краще зрозумів те, свідком чого був… І ще будеш, якщо тобі доведеться деякий час провести на «Люцифері»…

Сивий Капітан ще трохи повернув своє крісло. Його обличчя, серйозне і трохи сумне, було тепер якраз навпроти обличчя Олеся. Юнакові здалося, що очі Сивого Капітана наблизилися до його очей. І на мить на тонкому блідому обличчі його співбесідника з’явився сумний, задумливий вираз. Сірі очі немов спалахнули якимсь внутрішнім вогнем.

І Сивий Капітан заговорив трохи здавленим, але рівним голосом.

— Це було кілька років тому, Олесю. В Іберії, в республіканській Іберії, жив один винахідник. Він дуже любив свою працю, і коли його ще цікавило щось в його житті, то це були його дружина і син, жвавий, моторний хлопчик. Казали, що той винахідник був талановитим ученим, що він міг би заробляти надзвичайно великі гроші. Але винахідник тільки посміхався і казав, що ті гроші йому не потрібні. Він вірив, що, крім його праці, крім його родини, ніщо інше його не стосується. Хіба, мовляв, це важливо, що хтось займається політикою, що газети повні розмов про якихось там фалангістів? Ні, все це було поза межами його маленького світу, який він створив для себе. І навіть тоді, коли в Іберії спалахнула громадянська війна, коли військо генерала Фернандоса пішло душити молоду республіку, цей учений думав:

«Чи не все мені однаково, в чиїх руках влада? Наука жила і житиме, в моїй любимій електриці залишається ще стільки невідомого, цікавого!.. В моїй лабораторії немає фалангістів, я ними не цікавлюсь, навряд чи й вони зацікавляться мною. А моя дружина і мій хлопчик теж зі мною. Чого мені ще треба?».