Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 32

Тікати все одно буде нікуди!

Далеко на обрії була помітна синя смужка моря, а попереду, там, куди линув літак, виднілася інша смуга, темно-зелена. То був Фонтіверос, ліс, де ховається «Люцифер». Еге, його команда, мабуть, і не підозрює, в яку пастку потрапила! А коли вона взнає, хай вирішує, що їй робити. Звісно, вона зможе чинити опір. Проте, це буде все одно, як покінчити з собою самогубством. Алонсо Моеха задоволено потер руки. Гул мотора зменшився. Літак пішов на зниження. Фонтіверос!

Щойно Моеха встиг відкрити двері, як до літака підійшов поліцейський. Він приклав руку до кашкета і сказав:

— Все напоготові, пане уповноважений. Озброєні частини чекають вашого наказу, щоб почати наступ до середини лісу.

— Починайте, — коротко наказав Моеха.

Розбившися на невеличкі групи, солдати і жандарми сунули до лісу, пробираючись між деревами і тримаючи напоготові ручні кулемети. Моеха спочатку подумав, що живої сили могло б бути й більше. Але такі самі загони посуваються з усіх сторін. Що ближче до середини лісу, то щільнішим ставатиме кільце. Ні, «Люцифер» не врятується!

Наказавши Френкові стежити за наступом з півночі, Моеха поїхав уздовж лісу на північний схід. Там ліс вужчає. Звідти можна швидше дістатися його середини, де був «Люцифер».

Автомобіль майже безшумно в’їхав у ліс. Десь спереду посувалися солдати, їх теж не було чути. Відчувалась якась тривожність, напруженість. Навіть сам Моеха спіймав себе на тому, що розмовляє притишеним голосом.

Ліс густішав. Крім неширокої дороги, не було де проїхати не тільки автомобілем, а навіть і верхи. Заплутані кущі, товсті дерева утворювали непрохідні хащі.

— Під’їжджаємо до центральної частини, — прошепотів супутник Моеха.

Ліс мов порідшав. Між деревами було видно вже велику галявину. Детектив пильно вдивлявся вперед. Здається це він, «Люцифер»… Так, він.

Тепер його було ясно видно. Велетенський, довгастий, він, здавалося, лежав на траві, ніби у нього зовсім не було коліс. Здавалося, ця довга й важка споруда, взагалі, не могла рухатись…

Моеха перечекав кілька хвилин, стримуючи себе. Ті хвилини здалися йому нестерпно довгими. Але треба було, щоб і по інших шляхах з’явилися солдати, інакше автомобіль може спробувати тікати. Але ось супутник Моеха тихо торкнувся його руки.

— З’явилися загони з інших шляхів, — сказав він.

Тоді Моеха підвів руку. «Люцифер» був у його руках!

Солдати і жандарми, що до цього часу стояли за деревами, виступили вперед. Вони стояли тепер, перетинаючи шляхи, з кулеметами і гвинтівками напоготові. Демонстрація озброєних сил проходила якнайкраще. Навіть дитина зрозуміла б, що автомобілеві немає куди відступати.

Моеха відчув непереможне бажання діяти. Він схопив рупор і побіг до солдатів. Проте, ні: не можна було показувати, що він хвилюється. Стримуючи себе, детектив зробив кілька повільних кроків від дерева у напрямі «Люцифера» і знов спинився. Тепер уже зовсім спокійно, принаймні, зовні, він приклав рупор до рота і закричав: