Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 29

— Не треба, — мовив він коротко.

Голос його звучав м’яко, але владно. Він повернув голову до Валенто Клаудо.

— Отже, Валенто?.. — запитливо сказав він.

— Цікава історія, Капітане, — відповів той. — Хлопець цей росіянин і комсомолець. Звуть його Олесь Гайдуков. Їхав на батьківщину, повертаючись з фалангістського табору.

Чоловік у шкіряній куртці все так само серйозно дивився на Олеся. Мовчки він підійшов ближче до юнака, трохи схилився над ліжком. Сірі очі його невідривно дивилися на Олеся, мов вивчаючи юнака. Десь у глибині очей немов якийсь вогник то спалахував, то згасав. Ось вогник спалахнув ще раз, сірі очі звузилися і знов розширились.

— Змініть пов’язку, Клаудо, — пролунав рівний твердий голос. — Хворому можна встати з ліжка. Доглядайте за ним. В лісі можна буде вийти на повітря.

— Єсть, Капітане! — чітко, по-військовому відповів Клаудо.

Чоловік у шкіряній куртці мовчки повернувся і вийшов із кімнати.

— Хто це такий? — спитав Олесь.

— Це — Капітан, — відповів Клаудо серйозно, з помітною пошаною. — Від нього залежить усе. Коли б він сказав мені викинути тебе звідси, я виконав би його наказ, хоча, правду кажучи, ти мені подобаєшся, хлопче. Коли він сказав доглядати за тобою, — я доглядатиму. І це мені більше до душі. Він знає все. Він — Капітан!

— Якщо він капітан, значить, я на кораблі, — сказав Олесь розсудливо.

Але Клаудо знов посміхнувся:

— Нічого не значить! Зачекай, я тобі кажу, все взнаєш згодом. Ну, а тепер давай вставати. Адже так наказав Капітан. Та й дійсно, чого тобі лежати? Ну, впав, ну, розбив трохи голову. Але ж ноги й руки цілі? Правда? Вставай!

Олесь обережно підвівся. Голова вже не боліла так сильно, як раніше.

Юнак підійшов до вікна. Грубе його скло було на диво прозоре. Що це таке?

Перед ним відкрилась дивна картина. Швидко, як повз вікно швидкого поїзда, проносилися — миготіли стовпи, проводи, дерева, кущі. Далеко на обрії синів великий ліс. Він півколом заходив ліворуч, туди, куди разом з кімнаткою посувався й Олесь. Ось промайнув якийсь невеличкий будинок, мабуть, ферма. Олесь не встиг нічого розгледіти, — все пролітало повз вікно дуже швидко.

Юнак озирнувся, все ще тримаючись руками за раму вікна. Він нічого не розумів, голова йшла обертом. Де він? Що це за дивна машина, в якій він перебуває?.. Чому мовчить і посміхається Валенто Клаудо?..

Ні, це не корабель. Проте, якщо це автомобіль — чому не відчувається ніяких поштовхів? Чому на ньому влаштовані отакі каюти? Простягаючи руку до Валенто Клаудо, Олесь спитав:

— Скажіть мені, де я? Хто ви такі?

— Все, все взнаєш, коли буде треба.

Раптом за дверима пролунав дзвоник. Обличчя Клаудо посерйознішало.

— Приїхали, — мовив він. — Ти можеш вийти назовні, Олесь. Чи, може, ти ще надто слабий?

— Ні, ні! — заперечив Олесь. — Я з радістю вийду.

Йому не терпілося і хотілось побачити цей загадковий автомобіль зовні. Клаудо відкрив вузенькі двері. Перед Олесем відкрився неширокий прохід, як коридор. Праворуч і ліворуч були такі самі вузенькі двері. І стіни і підлога були зроблені з якогось дивного твердого, як метал, матеріалу, що зовсім не озивався під кроками. За кілька кроків коридор перетворився на майданчик. Великі скляні двері закривали дальший шлях. За ними видно було широку каюту з великими круглими вікнами. Там стояли якісь апарати з рукоятками і важелями, виднілися циферблати, складні великі і маленькі прилади. Біля великого штурвала стояв у жовтій шкіряній куртці той, кого Клаудо називав Капітаном. Раптом Клаудо повернув праворуч. Олесь побачив перед собою відкриті двері, а за ними — зелений ліс.