Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 27

— Автомобіль не може так швидко проїхати цю відстань, — зауважив Хосе Френко.

— Безумовно ні, — погодився Моеха. — Тоді доводиться припустити одно з двох: або Сивий Капітан ще й досі залишається в Столиці, а його «Люцифер» поїхав до Фонтівероса без свого капітана, або по телефону говорив не Сивий Капітан, а хтось інший. Проте, це був той самий голос, який я чув учора… Так чи інакше, вибирати нема з чого. Вигляд Сивого Капітана нам невідомий, шукати його серед мільйонів інших людей у столиці — безглуздя… принаймні, не заарештувавши перед тим вашого Педро Дорілью, Френко… і не взнавши у нього дещо… Френко, розпорядіться, щоб на аеродромі приготували для мене літак. Я тим часом віддам потрібні накази війську й поліції. І негайно повертайтесь. Ми вилітаємо разом. До Фонтівероса, Френко! Я надумав дещо… здається мені, Сивий Капітан не вислизне із пастки, яку я йому влаштую!..

Розділ третій

КОРАБЕЛЬ ЧИ ЩОСЬ ІНШЕ?

Олесь відкрив очі — і зразу знов заплющив їх від яскравого світла. Щось заважало на голові, мов стягувало лоб; спробував підвести руку. Рука підводилася дуже повільно; здавалося, що для цього руху треба напружити всі сили. Нарешті, рука торкнулась лоба. Якась пов’язка, ніби бинт, була на лобі. Що це таке?

Хотілося пити. Олесь знов потихеньку відкрив очі і подивився навколо. Голову повертати було теж важко, вона була ніби налита оловом. Де це він?

Невеличка кімнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають каюти на кораблях або великі купе в поїздах. Вузеньке ліжко з маленькою подушкою… І ця подушка не звичайна, а надута повітрям. Чекайте, але ось і друге ліжко… таке ж саме вузеньке! Зовсім, як у каюті.

Навіть вікна — і вони були не звичайні, а круглі, з товстими рамами, з грубим склом. Чи видно щось крізь таке скло? Як хочеться пити!

Тільки тепер Олесь помітив на маленькому столикові біля свого ліжка графин з водою і склянку. Ці дві речі не просто стояли на столику, а були закріплені в осібних кільцях.

«Я на кораблі, — подумав Олесь. Він прислухався. Все було тихо, якщо не зважати на якийсь невиразний гуркіт, що доходив звідкись. — Чи не мотори це працюють?.. І цей корабель — стоїть він чи пливе?..»

Запитань було багато. Але відповіді на них не було. Ось Олесь відчув, як його ліжко м’яко гойднулося, мов трохи підкинувши його. Ще раз… ще… Значить, корабель пливе. Це його гойдають хвилі. Дуже легко, але все ж таки гойдають. Що ж це за корабель?..

Власне, як він опинився на кораблі? Юнак нахмурив брови, згадуючи. Поїзд… страшний поштовх… гуркіт… щось викидає Олеся з вікна вагона… більше він нічого не пам’ятав. Як він опинився тут?..

Раптом Олесь відчув, що відкриваються двері. Він повернув голову.

В кімнату увійшов високий огрядний чоловік у синьому комбінезоні. Широке його обличчя посміхалося; великі голубі очі дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

— Ну, здраствуй, — весело сказав він. — Нарешті ти прокинувся, опритомнів. Давай знайомитися. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

— Олесь Гайдуков, — з зусиллям відповів юнак.

В цьому чоловікові в синьому комбінезоні було щось таке, що відразу привертало до нього. Він був великий, міцний, але рухався дуже легко. І рука його, що потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава.