Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 69
Жоржі Амаду
Чоловік кивнув головою, що так, а тоді поглянув уздовж вулиці. Але по хлопцях уже й слід пропав. Тоді, подякувавши поліцейському і запевнивши ще раз, що його не обікрадено, він пішов вулицею, бурмочучи:
— Ось так гинуть великі таланти! Яким би художником він став!
Поліцейський спостерігав за ним. Потім буркнув собі у вуса:
— Правду кажуть, що ці поети — не від миру сього…
Професор витяг мундштук. Вони зараз стояли біля чорного входу модного ресторану, над яким височів хмарочос. Педро Куля знав, як дістати у кухаря недоїдки. Вони чекали на порожній вулиці свого обіду. Коли ж наїлися, Педро Куля запропонував закурити, і Професор вирішив спробувати мундштук, що йому подарував незнайомець. Спочатку прочистив мундштук.
— Але ж і худющий цей тип! Міг би зійти за опудало…
Оскільки він не мав чим прочистити мундштук, то скрутив візитну картку і нею чистив. Коли закінчив, викинув картку. Педро запитав:
— Чому ти не збережеш її?
— Нащо вона мені! — засміявся Професор. Педро Куля теж засміявся, і якусь мить їхній глухий сміх повнив цілу вулицю. Вони сміялися без причини, просто радіючи з власного сміху.
Але потім Педро Куля споважнів:
— Цей чоловік може допомогти тобі стати художником… — і підібрав із землі картку з ім'ям того чоловіка. Треба сховати її про всякий випадок.
Професор похнюпив голову:
— Облиш блазнювати, Куля! Ти добре знаєш, що з наших хлопців може вийти тільки злодій… Кому ми потрібні? Тільки злодій, тільки злодій… — Його голос тремтів, тепер він кричав з ненавистю.
Педро Куля кивнув головою на знак згоди і опустив руку, картка впала в канаву Зараз вони вже не сміялися, вже посмутніли, хоч день був веселий, світило сонце і ранок був наче картина, намальована художником з академії Бель-Артес.
Робітники йшли на працю після вбогого обіду. Оце й було все, що вони бачили, все, що вони бачили у цьому чудовому полудні.
Омолу наслала на місто чорну віспу. Але там, у Верхньому місті, багатії зробили собі щеплення, а Омолу була богиня з африканської пущі, про вакцину вона нічого не відала. І віспа спустилася в місто бідняків і повкладала в ліжка хворих людей, обкиданих виразками. Тоді прийшли люди з лікарень, вони засовували хворих у мішки й відвозили їх до далекого лазарету. Жінки плакали, бо знали, що ці хворі ніколи вже не вернуться.
Омолу наслала чорну віспу на Верхнє місто, на місто багатіїв. Про вакцину Омолу нічого не знала. Це була богиня з африканської пущі — що вона могла відати про вакцину й наукові методи лікування? Але оскільки віспу вже було випущено на волю (а це була страшна чорна віспа), Омолу довелося дозволити їй спуститися в місто бідняків. Якщо вона її вже випустила, треба було дати їй зробити своє діло. А що Омолу стало шкода своїх бідолашних діток, то вона забрала силу в чорної віспи, обернула її в дурну білу віспу, майже кір. Однак люди з лікарень приходили й забирали хворих до лазарету. Там сім'ї не могли їх провідувати, вони там не мали нікого. Їх відвідував тільки лікар. Вони там помирали, і ніхто про це не знав. А коли кому-небудь щастило вернутися, то на нього дивились, як на воскреслого. Газети писали про пошесть віспи, про необхідність вакцинації. Кандомбле гриміли день і ніч на честь Омолу, щоб утишити її лють. Святий отець з Алто до Абакаші, улюбленець Омолу, вишив білого шовкового рушника з блискітками, щоб принести в дарунок Омолу і пом'якшити її гнів. Та Омолу не захотіла прийняти його, Омолу боролася проти вакцини.