Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 68

Жоржі Амаду

— Намалюй-но отого. Скидається на те, що в цього «об'єкта» купа грошей.

Професор почав малювати худорляве чоловікове обличчя. Довгий мундштук, кучеряве волосся з-під капелюха. У руці чоловік ніс книгу, і в Професора з'явилося бажання намалювати, як він читає книгу. Чоловік уже минав їх, коли Педро Куля покликав його:

— Погляньте на свій портрет, сеньйоре. Чоловік вийняв з рота мундштук.

— Що ти сказав, синку?

Педро Куля показав на малюнок, над яким трудився Професор. Чоловік на малюнку був зображений сидячи, але під ним не було ні крісла і нічого іншого, він ніби сидів у повітрі, покурював люльку і читав книжку. Кучеряве волосся вибивалося у нього з-під капелюха. Чоловік уважно роздивився малюнок, він оглядав його з різних боків, але не казав нічого. Коли ж Професор закінчив свою працю, чоловік запитав його:

— Де ти вчився малювати, любий мій хлопче?

— Ніде.

— Як же це так?

— А ось так, сеньйоре.

— І як же ти малюєш?

— Коли мені хочеться, беру крейду й малюю.

— Отже, ти ніколи не вчився малювати?

— Ніколи, сеньйоре.

— Можу підтвердити, — втрутився Педро Куля. — Ми живемо разом, я знаю.

— Тоді це справжнє покликання, — пробурмотів чоловік.

Він знову почав роздивлятися малюнок. Глибоко затягнувся сигаретою. Обидва хлопці захоплено дивилися на його мундштук.

— Чому ти намалював, що я сиджу і читаю книгу?

Професор почухав потилицю — йому важко було це пояснити. Педро Куля хотів був сказати, але змовчав. Врешті Професор пояснив:

— Я подумав, що сидіти вам краще підходить. — Він знову почухав потилицю. — Я сам не знаю…

— Це справжнє покликання, — знову пробурмотів той, здивований відкритим талантом.

Педро Куля чекав на монету, тим більше що поліцейський уже позирав на них з підозрою з рогу вулиці. Професор милувався чоловіковим мундштуком, довгим, з випаленим візерунком — справжнє диво. Але чоловік вів далі:

— Де ти мешкаєш?

Педро Куля не дав Професорові відповісти:

— Ми живемо у Солом'яному містечку…

Чоловік сунув руку до кишені й дістав візитну картку.

— Ти вмієш читати?

— Вмію, сеньйоре, — відповів Професор.

— Там моя адреса. Я хочу, щоб ти зайшов до мене. Можливо, я зможу щось для тебе зробити.

Професор узяв візитну картку. Поліцейський попрямував до них. Педро Куля попрощався:

— До побачення, докторе.

Чоловік узявся був за гаманець, але перехопив погляд Професора, прикутий до його мундштука. Він викинув сигарету і віддав мундштук хлопчакові.

— Це за мій портрет. Приходь до мене додому…

Але обидва приятелі швиденько звернули на вулицю Чілі. Чоловік подивився їм услід, нічого не розуміючи, потім почув голос поліцейського:

— У вас щось украли, сеньйоре?

— Ні. Чому ви так вирішили?

— Тому, що два шахраї були поруч із вами.

— Це двоє дітей. До речі, в одного з них великий хист до живопису.

— Вони шахраї, — заперечив поліцейський. — З банди капітанів піску.

— Капітанів піску? Я щось читав про них. Це не безпритульні?

— Злодії вони, ось хто. Будьте обережніші, сеньйоре, коли вони вештаються біля вас. Подивіться, чи все у вас ціле?