Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 80

Тамуючи в грудях біль тяжкої рани від осколка англійської бомби, Шлезінгер лежав на нарах того самого карлхорстського табору військовополонених, де не так уже й давно відшукав земляка Олександра Криворученка й, нарешті, через нього відновив утрачений зв’язок із своїм Центром.

«Як час і обставини змінили призначення табору і становище людей! Куди поділася зухвалість тих, що ще недавно вважали себе завойовниками Європи, знищували полонених в таких ось таборах? — розмірковував він, пильно вдивляючись в есесівських офіцерів у переповненому дерев’яному бараці. — Вони замаскувалися під рядових полонених, але навряд чи допоможуть їм солдатські мундири…»

У відчинене вікно, переплетене поміж гратами колючим дротом, вривалось яскраве світло квітневого ранку. Віддалік сіріла бігова доріжка іподрому.

Раптом в уяві Шлезінгера з’явилася постать дорогого, хоча й нерідного батька Карла Розе. Він любив його усім серцем, прикипів до нього душею, а надто відтоді, коли ось тут, на бігах Карлхортського іподрому вперше зустрівся з ним як з радянським розвідником. Смерть радиста була великою втратою для нього і не лише через те, що Розе — його названий батько, що виростив і виховав його. Карл Розе був розвідником-радистом і для нього найнадійнішою опорою.

Обер-лейтенант не став домагатися в адміністрації табору, щоб влаштували йому зустріч із співробітниками контррозвідки Радянської Армії. Поклав собі чекати своєї черги — виклику для допиту як полоненого.

Чекати довелось недовго, допомогли обставини. Якось вранці до бараку зайшло троє військових: майор, старший лейтенант і жінка-сержант. Жінка переклала на німецьку мову розпорядження майора: «Всім пораненим військовополоненим з відкритими ранами вийти з приміщення». їх виявилось небагато. Шлезінгера і ще сімох відвели до щойно влаштованого шпиталю. Жінка-лікар з утомленим, але напрочуд гарним обличчям, уважно й довго оглядала рану обер-лейтенанта. В цей час до кабінету зайшов санітар:

— Ніно Миколаївно, вас просить уповноважений «смершу» негайно зайти до нього.

— Варваро, обробіть рану і накладіть пов’язку, я за кілька хвилин повернуся, — наказала лікарка медсестрі й вийшла.

Дослухаючись російської мови, розвідник ледве стримувався, щоб не заговорити: «Здрастуйте, брати і сестри! З великою перемогою вас!» Становище розвідника не дозволяло зробити цього.

Коли лікарка повернулась, а медсестра вийшла, Шлезінгер попросив:

— Лікарю, будь ласка, повідомте про мене негайно товаришеві, який щойно вас викликав. Мені конче потрібно зустрітися з ним.

Ніна Миколаївна здивовано подивилася на полоненого німця, що раптом так добре заговорив російською мовою, і викликала з сусідньої кімнати медсестру Варвару. Поглядом показала їй на пораненого і зникла за дверима.

Незабаром полоненого завели до кімнати, де за невеличким столиком сидів офіцер Радянської Армії.

— Обер-лейтенант абверу Рауль Шлезінгер! — чітко по-військовому відрекомендувався він майору.

Такий рапорт і тим більше російською мовою здався дещо незвичайним майорові Покровському, бо такі ж полонені, як Шлезінгер, намагалися приховати своє офіцерське звання, видавали себе за рядових солдатів. А цей відразу назвався не лише офіцером, а й абверівцем!