Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 82
Андрій Ткаченко
— Мабуть, через це «Сокіл» майже два місяці не виходив на зустріч із зв’язковою Зіною. Дозвольте, товаришу генерал, забрати пораненого в Київ. Адже питання, що робити далі, — залежатиме від стану здоров’я «Сокола», — закінчив полковник.
— Згоден. Пошліть шифровку Богданові до Берліна, хай негайно зв’яжеться із «смершом» і на літаку в супроводі лікаря відправить «Сокола» в наше розпорядження. Але все не має залишатися в цілковитій таємниці. Можливо, розвідник повернеться до Німеччини для дальшої роботи.
— Дозвольте йти?
— Ідіть.
Сидоров залишив кабінет генерала.
ДОЛЯ РОЗВІДНИКА
«Сокіл» прокинувся від несподіваної, але приємної події, яка приснилась, і намагався збагнути: де він? Аж раптом щемка й радісна думка: «Я в Києві, у готелі!» підняла його з ліжка. Підійшов до вікна. З-за далекого, багрянистого обрію підіймалось сонце. На небі жодної хмарини. Прозора блакить чистого високостя притягувала, пестила зір. Від того видовища, від ранкової тиші над містом, навіть біль вичахав, не тримав у гострих пазурах серце.
Годинник показував пів на сьому. «Ще дні години до зустрічі», — подумав і все ж почав збиратися. Після сніданку він пішов до призначеного місця.
Світлий, теплий травневий день. Святково прикрашені вулиці. Смарагдові київські каштани мали от-от засяяти тисячами своїх свічок. Спокійні і безпечні люди поспішають у своїх справах. І жодної небезпеки. А вона переслідувала розвідника впродовж багатьох раків. Усе це життєдайно впливає на настрій «Сокола». Він теж поспішає на зустріч з тим, хто ось уже кілька літ був його наставником, з ким здавна чекав побачення…
Генерал обійняв, міцно потиснув руку, привітав з перемогою над фашистською Німеччиною і поверненням на Батьківщину. Вдивлявся в бліде, вимучене небезпечною працею та важким пораненням обличчя і думав: «Скільки мужності в цій молодій людині! І скільки зроблено цим юнаком завдяки тій незламній мужності…»
— Сідайте, — запропонував він гостю та полковникові Сидорову, який супроводжував «Сокола» на зустріч з генералом. — Як себе почуваєте? Непокоїть рана?
— Дякую за увагу. Самопочуття добре. Рана повільно, але загоюється, — коротко, по-військовому відповів «Сокіл». На якусь мить задумався, пригадавши розмову з полковником Сидоровим про своє лікування, та зустрівшись з допитливим поглядом генерала, швидко додав: — Тепер, коли я вже на своїй землі, Серед своїх людей, добрих і турботливих друзів, сподіваюся, що незабаром повернуться втрачені сили.
— Можете бути певні, вживемо усіх заходів, щоб повернути вам здоров’я.
Після розмови про враження від свята Перемоги, яке застало «Сокола» уже в Києві, генерал повів ділову розмову.
— А тепер, дорогий майор, я хочу…
«Сокіл» здивовано глянув на співбесідника, і тільки зібрався сказати, що він старший лейтенант, як почув:
— Так, так, я не помилився, назвавши вас майором. Вам достроково присвоєно звання майора державної безпеки, з чим вас і поздоровляю.
Генерал простягнув розвідникові руку. «Сокіл» підхопився з місця, почав дякувати за поздоровлення.