Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 81

Покровський і Шлезінгер пильно дивилися один одному в очі, немов намагалися розпізнати чи пригадати, де і коли вони зустрічалася. В кімнаті запанувала тиша. Крізь вікно долинув шелест кучерявих лип та струнких сосон. Між сіро-золотистих стовбурів у далині вигравала сріблом річка.

«Цей абверівець, мабуть, хоче спокутувати свої злочини якоюсь оманою», — подумав Покровський і спокійно, приємним баритоном запитав:

— Так що ви хочете повідомити?

— Я б хотів розмовляти з вами без свідків, — озираючись на солдата, що супроводив його до майора, сказав Шлезінгер.

Той зразу ж розпорядився:

— Зачекайте в коридорі.

Солдат вийшов.

— Перш за все, товаришу майор, дозвольте мені так вас називати, я повинен упевнитись, з ким маю честь розмовляти. Отож, коли ви не заперечуєте, покажіть, будь ласка, своє посвідчення. Не дивуйтеся, бо тільки після цього я зможу бути з вами відвертим. Щоправда, хоч справа найбільше стосується моєї особи…

Така незвичайна вимога обер-лейтенанта ще більше зацікавила контррозвідника. Не зводячи погляду з полоненого, він дістав посвідчення. Шлезінгер розкрив червону м’яку обкладинку. І раптом його бліде обличчя осяяла радісна усмішка.

— Товаришу майор, дозвольте сісти, — повертаючи посвідчення, хрипко попросив Шлезінгер.

Він приклав руку до поранених грудей: хвилювання від жаданої зустрічі відгукнулося гострим болем..

— Присядьте і розповідайте, хто ви, — нетерпляче запропонував контррозвідник.

— Я громадянин Радянського Союзу Соколенко Петро Петрович, — виструнчився, немов на військовій клятві, Шлезінгер.

Та раптом закашлявся.

— Сідайте, сідайте. Заспокойтесь.

Соколенко сів у глибоке крісло. Воно було велике, гарно оббите чорною шкірою і аж ніяк не гармоніював ло з канцелярським столом, що стояв поряд. А ще у кімнаті потріскані стіни та вибиті шибки.

— В мене до вас єдине прохання. Негайно повідомте органи державної безпеки України, що розвідник «Сокіл» після тяжкого поранення в груди потрапив у полон і зв’язався з вами. Запитайте, що я маю робити далі. У зв’язку з цим збережіть моє нинішнє становище у госпіталі й таборі військовополонених до одержання відповідних вказівок з Центру.

Він хотів щось додати, але новий напад кашлю зсудомив горло. На губах з’явилася кров. Покровський зрозумів: за пораненням легень стоїть небезпека для життя розвідника. Він викликав начальника-лі-карку:

— Зробіть усе, щоб невдовзі поранений офіцер став на ноги.

Того ж вечора у Києві полковник Сидоров доповідав генералові:

— Розвідник «Сокіл», тяжкопоранений у груди, потрапив у полон до Радянської Армії. Перебуває в госпіталі карлхорстського табору на околиці Берліна. Вжито заходів щодо його безпеки, лікування. Медики вважають поранення тяжким і навіть небезпечним. «Смерш» просить наших вказівок…

Сидоров помітив жорсткі зморшки довкола генералових уст, помовчав з хвилину й продовжував: