Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 70

— Я нікуди не піду, — рішуче відповіла розвідниця. — Коли ці люди, — вона показала на двері, за якими все ще гомоніли чоловіки, — справді від офіцера-гардиста, з котрим я танцювала, то хай на доказ цього принесуть шарф, що був тоді на ньому в ресторані.

Господиня вийшла до світлиці. Довгенько про щось домовлялася з чоловіками. Незабаром ті кудись подались, і за ними м’яко стукнули двері.

…Коли третього ранку Зіна прокинулась, перше, що побачила, був шарф. Той самий, який запам’ятався — вогненно-червоний. Він наче горів на бильці її ліжка. А із світлиці долинали вже знайомі й веселі цього разу голоси словаків…

З Банської Бистриці розвідницю переправили в місто Зволен. Там її зустрів Григор’єв. Насамперед запитав:

— Як ви потрапили до в’язниці?

— За час роботи у ворожому оточенні я звиклася з думкою, що, можливо, колись-таки доведеться потрапити в лабети до фашистів. Але щоб це сталося так безглуздо, не чекала, — відповіла Зіна.

— А з чого все розпочалося?

— З дрібниці… Того дня, закінчивши переговори з власником магазину одягу в Банській Бистриці, я вийшла пообідати. Раптом на вулиці мене зупинив штурмбанфюрер СС. Запитав, куди так поспішаю. Щоб не завдати собі клопоту, обминула його і пішла далі. Він, мабуть, хотів мене зупинити, шарпнув за руку так, що з неї випала моя сумочка. Падаючи на тротуар, вона розкрилась. Майор вибачився, квапливо підняв її і па-бачив там «браунінг», багато грошей. Запитав, хто я та чи маю право на користування вогнепальною зброєю. Моя відповідь його не задовольнила, він забрав зброю і наказав іти з ним. Так я потрапила в поліцію безпеки. Кілька годин мене допитував сам штурмбанфюрер. Спершу поводився чемно. Обіцяв золоті гори, умовляючи розповісти про зв’язки з місцевими підпільниками, польськими та радянськими партизанами.

З його запитань я зрозуміла: їм невідомо, хто я насправді, а затримали за незаконне зберігання «браунінга». Навіть виникло припущення, що есесівець навмисне вибив сумочку з моїх рук, аби в такий спосіб перевірити, чи є там зброя. На допиті я говорила про себе те, що стверджували мої документи й наполягала на перевірці їх у Кракові. Щодо вогнепальної зброї, твердила: носила для самозахисту, коли хтось захоче відняти у мене гроші, значну суму яких я вимушена тримати при собі на витрати, пов’язані з частими поїздками в торговельних справах у Словаччині. Мої докази підтверджувала солідна сума крон в сумочці. На допиті намагалася переконати штурмбанфюрера, що звинувачувати мене в якихось стосунках з підпіллям та партизанами немає підстав. Однак він не вірив, наполягав на своєму, щоразу ставав суворішим, злився, розмахував кулаками, погрожував знищити. Не залишилось і сліду від його чемності, яку він удавано виявляв на початку допиту. Було близько півночі, коли штурмбанфюрер викликав машину і сам супроводжував мене до в’язниці. Там він представився варті: «штурмбанфюрер СС Вельгер з поліції безпеки» і наказав: «Заарештовану замкніть в одиночну камеру. Зарахуйте її за мною особисто. Без мого дозволу до неї нікого не пускайте». Коли ж мене забирав охоронець, Вельгер сердито кинув: «Іди і в камері добре подумай, чи говоритимеш правду, чи й далі будеш вдавати із себе невинне дівчисько. Але попереджую — завтра, хоч і не схочеш, та заговориш…»