Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 69
Андрій Ткаченко
Машина різко загальмувала, Зіна боляче вдарилась головою об холодну металеву стінку. Один з конвоїрів відчинив дверцята машини, сердито, але неголосно наказав:
— Виходь!
Місто лишилося далеко. Поряд голим верховіттям погойдували од вітру буки. Десь здалеку він доніс ледь чутне тріскотіння кулемета. «Хто то? Ведуть бій партизани чи фашистські карателі чинять неправий суд над людьми, що не хочуть їм коритися?» — думала Зіна.
Чорна коробка тюремної машини раптом зафурчала і, рвонувши з місця, розтанула в пітьмі.
Розвідниця відчула дотик чиєїсь руки, хтось тихо привітався словацькою мовою, потім запропонував одягнути пальто, прошепотів:
— Ідіть за мною!..
Досвіта Зіну привели в будинок, розташований на околиці Банської Бистриці — Селце. В затишній світлиці сім’ї антифашистів Цабанів приємно пахло свіжим хлібом, на стінах виблискували керамічні тарілі.
Господиня, стара словачка, привіталась і запросила до спальні. Розвідниця не могла збагнути, що діється.
— Ви вільні. Ось поїжте і відпочивайте, — зичливо промовила жінка. — Звідси вас одведуть до Морського.
— Я не знаю ніякого Морського, — сердито й водночас здивовано відповіла Зіна.
«Провокація, хитра провокація», — подумала вона, і серце в грудях стиснулося.
Господиня розмови не підтримала, загорнула на дерев’яному ліжку перину.
— Засніть, вам треба хоч трохи відпочити.
Скоряючись спокійному, твердому голосові, Зіна лягла, вкрилася периною. Тіло боліло від недавніх побоїв, перед очима стояли жахливі картини допитів. І ось неначе уві сні: замість камери — світла кімната, замість брудних твердих нар — чиста постіль. Що це означає? Але втома взяла своє. Сон був тривожний. Снився нескінченно довгий коридор в’язниці. Вона бігла по ньому, а за нею лунко гупали кованими чооїтьми охоронці. «Морськи-и-и-и-ий!» — репетували вони. І враз на той крик самі по собі відчинилися двері камер, і Зіна бачила закривавлених, змучених тортурами в’язнів… Коли прокинулась, у вікнах синіло.
— Ви спали цілу добу і стогнали на весь дім, — сказала господиня. — Поїжте кнеличків. І треба йти до пана Морського, на вас чекають…
Зіна прислухалась: у світлиці двоє чоловіків розмовляли словацькою мовою.
— Я не знаю ніякого Морського, — знову рішуче заперечила розвідниця.
— Може, ви не знаєте і чорнобородого пана офіцера, з яким танцювали в ресторані? — лукаво глянула на неї господиня.
Зіна замислилась: «Що, коли це справді — воля? І вона знову побачить того, хто їй так потрібний, хто вже увійшов у її сповнене небезпекою життя і в мрії?!! А коли провокація? Вони могли довідатись про зустріч з Григор’євим у ресторані…»
— Треба йти. Як тільки смеркне — рушите, — сказала жінка і материнська, ласкава усмішка засвітилась на її лиці.