Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 4

Другого дня він зустрівся із співробітником державної безпеки Тараненком. Уже з того, як той розмовляв з ним, а також із доброзичливих порад та застережень Петер зробив висновок: його названий батько — віддана Радянській владі людина.

Наприкінці розмови Тараненко запитав:

— Ви знаєте Рауля Болдмана?

— Так, навіть добре. Ми з ним сім років училися в німецькій школі, потім разом працювали на заводі.

— Як ви можете охарактеризувати Рауля?

— В школі він учився добре, а от на заводі працював погано, ледарював, не зносив зауважень, інколи запрошував мене послухати радіопередачі з Берліна. А якось казав мені, що хотів би переїхати жити на батьківщину свого татуся.

— А ви б хотіли зустрітися з батьком? — немов жартома спитав Тараненко.

— Звичайно. Хотів би. Тим більше тепер, коли мати відкрила мені таємницю. Але ж як це зробити?

— Довідаєтесь пізніше, — глянув Тараненко на Петера і м’яко всміхнувся…

ЗВ’ЯЗОК УТРАЧЕНО

Ще кілька днів над Берліном клубочились дощові хмари. Та, нарешті, під вечір сяйнуло сонце. Призахідне проміння посипалось крізь голубий серпанок на мокрі шосе й тротуари, ковзнуло по сірих мармурових колонах будинку імперської канцелярії і спалахнуло недобрим вогнем на зеленавих шоломах вартових біля входу.

А десь через годину — другу надсадно завили сирени, загахкали зенітки і на квартали затемненого міста посипались бомби.

Наступного ранку берлінці, втомлені нальотом авіації, побачили на Шарлотенбурзькому шосе чорний «опель». Він проминув Бранденбурзькі ворота і, звернувши на Вільгельмштрасе, помчав далі. Зупинився аж на Франкфурталеї, подекуди захаращеній руїнами будинків. З нього вийшов молодий чоловік у цивільному, купив на розі вулиці біля метро кілька свіжих газет і кинув їх на заднє сидіння «опеля». Підняв капот, нахилився до мотора й зиркнув на сіре авто, що зупинилося неподалік. Коли «вандер» зрушив з місця, пихнув димком і чорний «опель-капітан». Фіалкова хмарка гойднулась і розтанула в повітрі.

За містом, віддалік селища Мальсдорф, машину зупинили солдати.

— В чому річ? — нетерпляче запитав чоловік у цивільному.

— Попереду небезпечна зона, — застеріг патрульний. — Вночі американці бомбардували селище. Багато будинків знищено. Знешкоджено ще не всі бомби уповільненої дії.

— Я їду до автомайстерні, — пояснив той, що сидів за кермом «опеля». — Сподіваюсь, вона вціліла…

— їхати далі заборонено, — стояв на своєму солдат. — Повторюю, там військовополонені знешкоджують бомби.

— Хто у вас за старшого? — різко запитав чоловік у цивільному.

— Це не має значення, — байдуже відповів патрульний.

— Покличте старшого!

Пришкандибав старий єфрейтор, перевірив посвідчення, клацнув закаблуками:

— Гер обер-лейтенант, ми вас пропустимо. Але ж зважте: дуже небезпечно…

— Дякую. Будьте певні, нічого зі мною не станеться! Машина різко зірвалася з місця і помчала до селища.

Німці давно уже звикли до таких «сюрпризів», як бомбові удари. Нальоти авіації на глибокі тили фашистів стали звичним явищем. І все ж розголошувати про жертви від «повітряної зброї» вважалося вчинком непатріотичним. В листах на фронт цензура викреслювала навіть згадки про це. Щоб уникнути допитів в СД, близькі й родичі загиблих тримали язик за зубами. Балакунам, наприклад, приписувались «поразницькі настрої», а з підозрілими фашистська юстиція не панькалась.