Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 3

Мати зблідла, стиснуті губи затремтіли. Аж раптом рвучко випросталась і, наче струсивши з себе великий тягар, глухо сказала:

— Петер, ти вже дорослий і повинен знати всю правду. Відкрию сімейну таємницю: Карл Розе не є твоїм батьком… І ти не німець. Кров Петра Соколенка тече в твоїх жилах. Він загинув, ще до твого народження. Ми з ним познайомились за незвичайних обставин. Тоді я працювала хатньою робітницею в сім’ї Розе. Під час війни в 1914 році Карл Розе був тяжко поранений і потрапив у полон, а після звільнення пристав у прийми до заможної вдови у Харкові і влаштувався працювати на заводі.

То було ніби вчора… Жарке літо 1917-го. На світанку вийшла на подвір’я, щоб набрати з криниці води, і побачила: до дровітні забіг молодий чоловік. Тим часом на вулиці різко засюрчали свистки, мимо воріт погупали жандарми.

— Що ви тут робите? — запитала парубка.

— Шукаю своє щастя, — усміхнувся він сумно. — А може, ти моє щастя? Чи нещастя? Чого мовчиш? Іди, клич жандармів, скажи, що той, кого вони ловлять, ховається у твоїй господі.

— Я тут не господиня — наймичка.

— А хто ж твій господар?

— Карл Розе.

— Це той німець, що працює на паровозному?

— Він.

— Он як! Поталанило. Карл Августович, здається, порядна людина…

— Так ми й познайомились, — продовжувала мати. — Зустрічалися потім часто. Допомагала я Петрові: листівки ховала й розносила. А після Жовтневої побралися. Та й року не жили вкупі. Батько став комісаром загону червоногвардійців, пішов воювати з денікінцями і не вернувся. А ти народився після його смерті. Якраз тоді білогвардійці хазяйнували в місті. З’явився колишній власник будинку, де ми квартирували, і мене, як дружину червоного комісара, вигнали на вулицю. Звернулася по допомогу до своїх колишніх господарів. Розе й дали нам з тобою притулок. Я знову стала у них хатньою робітницею. Подружжя не мало своїх дітей і від^ разу тебе полюбило, а господиня, старша віком за свого чоловіка, назвала тебе своїм онуком. Дуже раділа, коли ти починав ходити. Вона померла від тифу… За кілька місяців Розе запропонував мені бути його дружиною і всиновити тебе… Так Карл Розе став твоїм батьком. Ми тоді умовились: ти не повинен знати про те, що він тобі не рідний. Аби зберегти це в таємниці, ми навіть переїхали в інший район міста. Розе любив тебе, як рідного сина. Про це ти сам тепер можеш судити. Він, як і твій рідний батько, робітник, людина дуже добра й порядна. І, як мені відомо, ніколи не зробив чогось поганого проти своєї робітничої влади. Де він перебуває нині, що робить, не знаю. А як бути з тобою, треба порадитись з однією людиною…

— Що це за людина? — з насторогою запитав Петер.

— З ДПУ, — нерішуче мовила мати.

Петер раптом пригадав, як колись давно до батька приходив чоловік, котрий пізніше розмовляв з ним на заводі.

— Мамо, я знаю, з ким ти хочеш зустрітися. Волів би сам поговорити з ним.

— Що ж, ти дорослий і маєш на це право. Не гнівайся, синку. Я не могла раніше…

Вона обійняла Петера за плечі, припала головою до грудей…

Син зрозумів, що в їхнє життя прийшло щось серйозне, але страху в серці не було…