Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 6

Андрій Ткаченко

Священик зробив паузу і раптом, наче грім з ясного неба, пролунав оглушливий вибух. Здавалось, розкололася земля, повітряна хвиля ударила в обличчя. Це спрацював механізм бомби уповільненої дії.

Пастор заквапився додому. Поспіхом попрощавшись, він зник за рогом будинку. Чоловік у цивільному навіть не поворухнувся. Він ще довго стояв біля руїни, немов закам’янілий, намагаючись до кінця збагнути усе, що трапилось цієї ночі.

Отже, зв’язок втрачено. Обірвалось життя не лише радиста, а й дорогої людини, яка виростила й виховала його, кого називав батьком, ким завжди пишався, особливо тут, на його батьківщині, куди обидва за велінням серця в різний час і різними шляхами прибули як бійці таємного фронту, щоб захищати Країну Рад.

Відтоді, коли вони вперше зустрілись у Німеччині, багато що змінилося. Із службових джерел обер-лейтенант був добре поінформований про становище на фронтах. Наступ радянських військ продовжувався. Частини «вермахту» чинили шалений опір, проте ініціатива була в руках Червоної Армії. Усе це радувало радянського розвідника, що діяв у «Зондерштабі-Р» під личиною обер-лейтенанта Шлезінгера й виконував нелегкі, ризиковані завдання. Тепер же, як це буває в складних лабіринтах розвідки, на мить розгубився. Загинув Розе — найближчий друг і порадник, обірвався зв’язок з Вітчизною… Що робити? Як повідомити Центр про смерть радиста, про події у Словаччині? Використати обумовлені тайники? Але хто і коли до них навідається?

Подув вітерець, здійняв з руїн кіптяву й поніс ту чорну хмару до понівечених осколками яблунь. Розвідник стрепенувся, струснув головою, немов відганяючи тривожний сон. Глянув на годинник і рушив до автомашини. «Відчай — поганий порадник, — міркував, сідаючи за кермо. — Треба заспокоїтись і шукати виходу».

Чорний «опель» повертався до Берліна. Приблизно там, де зупиняв його патруль, виринула колона військовополонених. Після знешкодження бомб їх знову гнали у табір. Бранців було небагато — чоловік двадцять. Голодні, виснажені непосильною і небезпечною роботою, вони ледве переставляли ноги. «Роковані на смерть, — з гіркотою зауважив розвідник. — Навряд чи вдасться кому-небудь з цих хлопців вернутися на Батьківщину…»

Несподівано згадалось: у концтаборі в Карлхорсті, куди декілька разів заходив разом з Пайчером у службових справах, серед таких же хлопців помітив людину у вилинялому морському. бушлаті. Від інших бранців той нічим не відрізнявся. Зате обличчя… Так, обличчя полоненого здалося знайомим. «Де і коли ми бачились? — напружено міркував обер-лейтенант. — Не інакше, як зустрічалися перед війною». І раптом тривожна думка пронизала мозок: «А що, коли той давній знайомий впізнає мене? Цим одразу ж скористається відомство Гіммлера». Щоб уникнути провалу, відвідування концтабору довелось припинити.