Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 33

— Не передумав. Сподіваюся, вона буде цікавою,

— Ви праві, — пожвавішав чоловік за баранкою. Він навіть обернувся і глянув через плече на пасажира, що зручно вмостився на задньому сидінні.

— Гра — штука цікава, але вельми небезпечна, — мовив багатозначно, потім запитав: — А ви не боїтеся, що я завезу вас хтозна-куди?

— За час війни звик уже до будь-яких несподіванок. І завжди щастило.

— Мені теж не раз доводилось ризикувати. Ось і тепер, як бачите, ризикую, везучи вас, незнайому людину, З вашої вимови неважко здогадатись, що ви не місцевий, навіть не словак.

— У мене таке ж припущення щодо вашої особи. Однак я не відмовився від пропозиції…

Запанувало мовчання. «Опель-капітан» завернув у вузьку, затемнену вулицю і невдовзі зупинився на майдані, де вже стояло кілька порожніх авто. Через освітлені вікна невеликого двоповерхового будинку лилась мелодія повільного вальсу.

— Там, у «Карлтоні», ви нарікали на свій годинник, — згадав чоловік у шкіряному пальті й вимкнув мотор. — Тоді я не встиг його роздивитись, але враження таке, наче уже десь бачив вашу родинну реліквію.

— Це неможливо, — заперечив Григор’єв.

— Будьте люб’язні, покажіть мені.

Той охоче виконав прохання. Власник авто увімкнув світло.

— А й справді, хто передав вам цю чудову музейну рідкість?

— Якщо відверто, годинника я одержав від Матвія Васильовича.

— А він?

— Йому подарував його брат.

— Петро чи Павло?

— Молодший, Петро! — майже викрикнув відзив на пароль комісар Григор’єв.

Тепер сумніву не було: перед ним на передньому сидінні «опеля» сидів радянський розвідник «Сокіл». Той теж підхопився, міцно потиснув руку комісарові загону і, вимкнувши світло, перебрався ближче до нього.

— Дочекався! Нарешті, дочекався! — гаряче шепотів і заходився обіймати свого колегу.

— Молодець матрос Криворученко! Не підвів, — не вгавав «Сокіл». — А як там моя мати?..

Одне за одним сипались запитання, і Григор’єв ледве встигав відповідати.

Перша зустріч кінчалася, хоч часу до ранку було ще багато. Цього вимагали правила конспірації.

На зворотному шляху Григор’єв сказав:

— Центр запропонував підтримувати контакт з вами через зв’язкову Зіну, котра, як нас повідомили, уже виїхала з Польщі до Словаччини. Тут вона працюватиме торговим агентом краківської фірми «Жіночого одягу».

— Гаразд, — кивнув «Сокіл». — У Зіни буде рація?

— Так, буде. Але користуватись нею дозволяється лише у крайньому разі. Ваші повідомлення Центрові передаватимуться іншою рацією з місця перебування спецзагону.

Розвідники домовились про зв’язок, а також місце запасних тайників.

Не зчулись, як у вітрове скло та по кабіні «опель-капітана» затарабанили краплі дощу. Доки під’їхали до річкового вокзалу, почалась злива.

— Хай вам щастить, товаришу! — кинув на прощання «Сокіл», вдивляючись у темряву ночі, де щойно зник комісар Григор’єв.

«КАЗКИ ВІДЕНСЬКОГО ЛІСУ»

Як завжди, того вечора на естраді маленького затишного ресторана в Банській Бистриці грав оркестр. З тацями в руках заклопотано снували офіціанти.

За столиком у кутку сидів підполковник словацької армії з красивим бородатим обличчям. VТут його знали як завсідника. Щедро роздавав офіціантам чайові, і ті завжди намагалися догодити йому.