Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 454

Кузьма Кузьмич обернувся до народу спиною і пішов у ризницю.

Комісар полку, Іван Гора, повернувся з Царицина, де йому розказали, що продзагони, які приїжджають з Петрограда й Москви, не завжди справляються з завданням. Люди в них трапляються недосвідчені, озлоблені від голоду і, бачачи, як на селі їдять гусей, втрачають самовладання. Один такий загін зник без вісті, другий був виявлений на станції Воронеж у запечатаному товарному вагоні, там лежали троє пітерських робітників з розпоротими животами, набитими зерном, у одного прибита до лоба записка: «Жери досхочу».

Комісар обіцяв царицинським товаришам допомогу. Повернувшись у полк, він почав підбирати людей у загін, спочатку поговоривши з ними. В село Спаське призначив їхати Латугіна, Байкова і Задуйвітра; викликав їх до себе в хату, де раніш було голо й нетоплено, а тепер, коли повернулася з госпіталю Горпина, підлога була заметена, коло порога лежала рогожа, на столі — вишиваний рушник, і пахло вже не кислою махрою, а печеним хлібом; попросив товаришів добре витерти ноги.

— Сідайте. Що скажете доброго?

— Ти що скажеш? — відповів Латугін.

— Та от чув, нібито наші хлопці неохоче їдуть по хліб.

— І при чому тут — охота, неохота? Треба — поїхали. Тобі ще — щоб з охотою!

— Та діло це дуже делікатне.

Іван Гора, сидячи спиною до вікна, звернувся до Заду йвітра, що похмуро стукотів нігтями по столі:

— Ти, хлібороб, що ти про ці справи думаєш?

— Тобі скільки пшениці треба взяти в Спаському?

— Багатенько. З ста шістдесяти двох дворів — чотири з половиною тисячі пудів зерна, за класовою розверсткою, звісно…

— Стільки навряд чи дадуть.

— За тим вас і посилаю, щоб дали. Посилаю без зброї, товариші.

— Вона й ні до чого, — пробурчав Латугін.

— Без неї запальніше будеш доводити, — сказав Байков, підморгнувши. — Не до ворогів їдемо, — до своїх.

— І до своїх, і до ворогів, — суворо сказав Іван Гора.

— Слухай, комісаре, — сказав Задуйвітер, — я не задкую, май це на увазі. Але не наше все-таки це діло — в чужі комори лазити. Противно.

— А ти як думаєш, Латугін?

— Не лізь ти до мене в душу, Іване… Привеземо тобі хліб, і — край.

— А ти, Байков?

— А я помор, я людина артільна.

— Товариші, ось для чого я вас покликав, — Іван Гора поклав великі руки на стіл і почав говорити тихим голосом, як батько з синами. — Хлібна монополія — це станова жила революції. Скасуй зараз монополію, — хоч би скільки ми поту і крові своєї проливали, — хазяїном таки буде куркуль. Не колишній крамар, з відерним самоваром, але — підкований, у семи лугах виварений, гартований…

— Та який — куркуль, куркуль? — крикнув Задуйвітер. — Поясни ти мені. У мене в хазяйстві дві корови. Хто я?