Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 453

Закінчивши вінчання, він звелів молодим поцілуватися і звернувся до них із словом:

— В колишні часи вам говорили притчі, — розкажу вам бувальщину. Років за п’ятнадцять до революції мав я парафію в одному глухому селі. Жив я тоді вже у великому збентеженні, дорогі мої громадяни. Я людина руська, неспокійна, все мені не по-моєму, все не так, від усього мені боляче, до всього мені діло: шукаю справедливості. І от, одна пригода скінчила мої вагання. Прийшов до мене древній старик, сліпий, з поводатарем хлопчиком. З-за онучі витягнув троячку, теж стару, пом’яв її, помацав, поклав передо мною і каже: «Це тобі за сорокоуст по моїй старій, пом’яни її за упокій її душі…» — «Дідусю, — кажу, — ти троячку свою візьми, твою стару я й так пом’яну… А ти здалека прийшов?» — «Здалека, десять днів ішов». — «Скільки ж тобі років буде?» — «Збився я, але, мабуть, понад сто». — «Діти є?» — «Нікого, всі померли, стара жива була, шістдесят років прожили, звикли, жаліла вона мене, і я її любив, і вона померла…» — «Старцюєш?» — «Старцюю… Зроби ласку — візьми троячку, відслужи сорокоуст…» — «Та гаразд, — кажу, — ім’я скажи». — «Чиє?» — «Старої своєї». Він на мене і витріщився невидющими очима: «Як звали її? Забув, з голови випало… Молода була, молодицею звали, потім хазяйкою звали, а вже потім — бабою та й бабою…» — «Як же я без імені поминати її буду?» Сперся він на подорожню палицю, довго стояв: «Еге, — каже, — забув, від злиднів це, трудно жили. Гаразд, піду допитаюсь, може, люди ще пам’ятають…» Повернувся цей старий уже восени, витягнув з-за онучі ту саму троячку: «Узнав, — каже, — на селі один чоловік згадав: Петрівною її звали».

Всі шістнадцять молодух стояли, опустивши очі, стуливши губи. Молоді чоловіки їх, напружено-червоні від тісних комірів сорочок, стояли обік з ними не ворушачись. І люди затихли, слухаючи.

— Руська людина, як бур’ян глухий, росла, імені свого не пам’ятала. Пани панували, купці грошики загрібали, наше попівство ладаном кадило, і вам би, красуням, у ті прокляті часи не з жилки в жилку гарячу кров переливати, а в’янути, як квітам у бур’яні, не розцвівши. — Кузьма Кузьмич урвав промову, ніби задумавшись, зняв камилавку, почухав лисину. Надія Власова спитала неголосно:

— Тепер можна йти?

— Ні, зажди… Ось мені наприкінці життя і довелось побачити саму справедливість. Не така, як про неї писано у Некрасова. Читали, мабуть? Ні… і не така, як мріялось мені, бувало, коло річки, увечері, на самотній риболовлі, сидячи коло багаттячка та припліскуючи на шиї комарів. Справедливість — войовнича, грізна, непримиренна… Правду треба сказати, — не раз я лякався її. Як почнуть з кулемета строчити та вилетять вершники з клинками, — тут уже не до філософії. (По юрбі пройшов стриманий сміх). Справедливості не знайдеш ні там, — він показав на купол, — ні круг себе. Справедливість — це ти сама, безстрашна людино. Бажай і наважуйся. Чого ж ви дивитесь на мене? Чи, може, я незрозуміло говорю? Прийшов я сюди, щоб навчити вас гуляти… Будете ви сьогодні, — і він став показувати рукою пойменно, — Олю, Надю, Степанидо, Катерино, танцювати так, щоб підлога вгиналася, щоб у Миколи, Федора, Івана очі горіли, як у шалених. Все… Проповідь скінчена.