Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 455

— Не в коровах річ, а чия буде влада? Сільський куркулик день і ніч про це думає. Він і наймита відпустив, він і корову зарізав, і землі восени не орав, і на мітингах кричить, голосує за Ради. Він міцненький, як блоха.

— Добре, Іване… Я додому повернувся, купив ще корову або пару волів. Тоді як?

— А ти волею чи неволею пішов у Червону Армію?

— Ну, волею, — погодився Задуйвітер.

— Тоді волів не купиш…

— Чому? Не знаю — чому б мені не купити волів.

— Інтерес у тебе повинен бути ширший. Не задля цієї ж пари волів ти взяв гвинтівку…

— Та купить він волів, — сказав Латугін, — чого ти його мучиш. Говори далі.

Іван Гора хитнув головою, усміхаючись:

— Не буду сперечатись, а хочеться в людину вірити… Ну, гаразд… Яке ж завдання у цього класу? Завдання у куркуля — перехопити хлібну торгівлю. Революція йому розкрила очі, йому вже тепер не сільська крамничка, не шинок сниться, — сняться йому елеватори та пароплави. Якщо він революцію осідлає, попрацюєш ти на нього, Задуйвітер, до кривавого поту, і твої воли будуть його волами. Він і монополію думає повернути на свою вигоду. Був такий випадок: приїжджаємо ми в село з продзагоном, хоч як б’ємося, все дарма: ворожнеча, ніякі слова не впливають. Їхній кровопивець, Бабулін, — в поганенькому кожушку, в дірявих валянках, лагідний, смирний, тільки все борідку кусає… Що, думаю, таке? Ми в комори до нього, — там ні зернини. Звісно, покопали, — нічого нема. На оборі — паршивенька конячина та дві коров’ячі шкури під стріхою. Що ж він зробив? Узнав, сучий кіт, що ми приїдемо, пішов по мужичках: «Ох та ой, царські справники вас так не мучили, як мучить Радянська влада. Мені, — каже, — однаково, я до дочки в місто переберусь, дочка моя — за головою виконкому, а ви — вже не знаю — як цей рік переживете. Більшовики все беруть і солому у вас з стріх заберуть для Червоної Армії… Бог любить милостивих, — ідіть, браття, до мене в комори, беріть хліб до останнього зерна, живі будемо — поквитаємось…» Розписочки все-таки він з них узяв, але — добродійник… Нам він нічого не дав, а зерно своє з селян поверне вдвічі. Він малий, та він — скрізь, його багато. Справитися з ним не легко. Він тисячу років сидить коло селянського рота, він знає — кого за яку нитку потягнути. Отак, хлопці, хлібна монополія — капітальна, далекосяжна справа. Важка, — правильно. А хіба що легко робиться? Цілину орати завжди важко. Легко тільки на балалайці грати… Якщо селянин цей великої політики не розуміє, — винен насамперед ти. Заходиш ти на заможне подвір’я, говориш хазяїнові: «Одімкни комору». Кожне зерно в ній, як сльоза. Але кожне зерно —¦ святе, для святої справи.

— А де ключі від сільради?

— У голови ж…

— А де голова?

— Там же гуляє…

Латугін, Байков і Задуйвітер вилізли з тачанки й не знали — що їм робити. Чоловік, у якого вони питали, десь пішов. Вони довго дивились, як він сновигав по вулиці, ніби земля під ним сама лізла вгору і западалась прірвою. Вони сіли на ганку сільради, скрутили цигарки й закурили. Холодний вітер гнав хмари і дув їм в обличчя; посипались, як з решета, колючі крупи і зразу забили снігом колії на чорній дорозі; стало ще сумніше.