Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 452

По юрбі пішов гомін, хтось плеснув у долоні, і тоді всі заплескали.

— Мені відірвало нижню кінцівку німецьким снарядом у Східній Пруссії. Але я, в даний момент, стаю над особисті стосунки…

— Зрозуміліше говори! — крикнув юнацький голос.

— За це моє нещасне каліцтво я винувачу не німецький народ, — не він винен, а винен міжнародний імперіалізм… От кому треба горло перервати з усією рішучістю… Ми, руські, це зрозуміли раніш, але й німці це нарешті зрозуміли. І ми, товариші, на цьому мітингу кидаємо лозунг обом народам: «Хай живе світова революція!..»

— Ура! — закричав молодий голос, і збори знову заплескали.

— Переходжу до місцевих справ… В школі у нас дах тече, як решето, про це була постанова. Я питаю — гроші зібрані, тес для покрівлі куплений? Ні. А на гулянку у вас гроші є. На попа у вас гроші знайшлися. Од цих усіх дзвонів на десять верстов кругом тоскно… Заради цих фактів, чи що, німці простягають нам трудящу руку? Пропоную ухвалити постанову: поки не будуть зібрані кошти на ремонт школи, на оплату праці вчительки, а також на зошити й олівці, щоб покрити загальну суму: чотири тисячі дев’ятсот сім карбованців сім копійок, — весілля не справляти і в усі дзвони не дзвонити…

Промова голови справила враження, — головне, що стало соромно. Після нього виступило кілька ораторів, і всі вони повторили його слова, додавши тільки, що коли вже весілля підготовлені, то воловодитись нічого і гроші зібрати негайно, але не по загальній розкладці, а нехай ці шістнадцять багатих дворів, де справляють весілля, і заплатять. На тому загальні збори й ухвалили резолюцію.

Молодухи зняли такий крик, взнавши про резолюцію, наговорили батькам таких слів, — батьки одлічили грошики і внесли в сільраду. Степан Петрович видав розписки і сказав тільки: «Шкварте».

Було вже надвечір, коли повели молодух до церкви. Народ не знав, як дивуватися: чого тільки на цих не було накручено! Шуби з хутряними комірами, фати з срібними, з золотими торочками, черейики на двовершкових підборах, — молодухи йшли, як навшпиньках. А коли в притворі вони пороздягались, — матінко! — які вбрання, які невидані плаття! Різних кольорів, в заду вузькі, мало не тріскаються, внизу — букетом, шиї голі, а у Надьки Власової і руки голі по пахви.

«Дивіться, дивіться, та невже ото Ольга Голохвастова?» — «Он на Степаниду гляньте!» — «Звідки це в них?» — «Звісно, — вона з батьком п’ять разів у Новочеркаськ волами борошно, сало возила… у новочеркаських панів наміняно…»

Деякі бувалі люди говорили так:

— Бачив я губернаторські бали, але — куди!

— Що бали… Трьохсотріччя Романових було в Новочеркаську, в соборі зібрались барині, — з карет вилазили, по сукну йшли, але до цих — далеко…

Кузьма Кузьмич вийшов без ризи, лише в стихарі і в заяложеній камилавці, що прикривала лисину. (Колишній піп, мало того що втік з-під арешту, — встиг пограбувати ризницю). Кузьма Кузьмич оглянув наречених, — красуні, пишні, налиті! Женихи із зляканими обличчями здавалися дрібніші за них. Кузьма Кузьмич, задоволено крякнувши, потер змерзлі руки і почав вінчання — швидко, весело, то бурмочучи скоромовкою, то гудучи за диякона, то підспівуючи, але все честь по честі, слово в слово, буква в букву, як належить.