Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 456

— Послухаєш комісара, аж рука до клинка проситься, — сказав Задуйвітер. — А на ділі — село як село. Де вони, ці самі вороги? Чуєш, як гарно витинають!

Дворів через десять звідси видно було невелику юрбу, — мабуть, тих, кого не просили до хати, або просто не вмістилися там. Звідти линули широкі, на весь розмах гулящих рук, звуки гармонії і тупіт ніг.

— Ти тільки кісточки хочеш замочити, а поринати треба до дна, дорогий товаришу, — сказав Латугін. — Революція потребує поглиблення, — про це говорив комісар.

— Поглиблювати, поглиблювати! Доки ж поглиблювати? Розвернемо все, а жити треба. Хліб сіяти треба, дітей родити треба. Це ж коли?

— А чорт його знає, коли, не мене питай.

Латугін був злий, кусав соломинку. Задуйвітер, наморщивши лоба, думав, не відриваючись, не збиваючись, — по-мужицькому, — про вчорашні слова комісара. Байков сказав:

— Так у нас діло не зрушиться з місця, хлопці! Піти, чи що, за головою?

Він підвівся. Латугін — до нього:

— Не підеш.

— Тобто як це? Чому?

— Не цікаво пояснювати тобі причину.

Тоді Задуйвітер — рішуче:

— Іти, то вже всім разом. Пішли за головою.

— Не піду.

— Повинен скоритися.

— Годі тобі, Латугін, — примирливо сказав Байков, — та ми до стола й не цідійдемо, та ми й краплі не вип’ємо, ми голову в сіни викличемо.

Вони пішли шукати голову. Степан Петрович Недоїжкаші кріпився два дні, на третій почав думати, що село від нього може відірватися. Він зіскріб грязь з дерев’янки, надів чорні штани на випуск, закрутив вуса і поважно пішов в обхід по селу.

«Ну, слава богу… Степане Петровичу, просимо…» Хазяїн обнімав його, другий міцно ляпав по руці: «Голові — перше місце!». Садовили його на покуття. Сваха підносила густо соленої каші на блюдечку, щоб він відкупився, і він відкуповувався карбованцем (багато не давав), приймав повний стаканчик, закусював в’яленою рибкою. Він помилився, думаючи, що на третій день гулянка вже кінчається. На третій день тільки й починалося широке гуляння, танці, пісні, обійми, щирі розмови, сварки, замирення.

Ох, і міцний був народ! Чого тільки не витерпіли за ці роки: і царські мобілізації, коли, вже наприкінці, почали брати п’ятдесятичотирьохлітніх і коло землі робити довелося самим жінкам; десь там на півночі жінка і справляється з однокінною сохою, — в цих місцях орали чорнозем важким плугом, двома, а то й трьома парами волів; жінки досі згадували ту осінь. Багато народу померло від іспанки. Село горіло два рази. Не встигли чоловіки повернутися з світової війни, — почались красновські мобілізації, тяжкі побори і постої козачих сотень. Козаки — відомо — легкі на руку. Здається вже — такий свій, кум хороший, а сів козак у сідло, і він уже — козак не козак, якщо, проїхавши вулицею, не наштрикне на піку поросяти, що біжить повз нього. Все це лишилося позаду. Тепер влада була своя, недоїмки скасовані, земельки прибавлено, — народ хотів погуляти, ні про що не думаючи.