Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 451
Олексій Толстой
Все село — прошені й непрошені — готувалось гуляти. День був імлистий, на траві лежав іній, пахло печеним хлібом, смаленою свининою. На деяких подвір’ях починалась біганина, кричала птиця, через ворота перелітали гуси, кури… В одній хаті нудьгував на лаві, на покутті, одягнений, побритий жених, — не їв, не курив. В другій убирали молоду. Баби, зачувши, іцо в таких справах тепер без них не обійтися, — учили її пристойно голосити.
— заспівувала бабуся мертвяцьким голосом, і друга підхоплювала, журливо схиливши на долоню зморщену щоку:
Але молодухи жодна не захотіла голосити, навіть досадували:
— Це за ваших часів, бабусю, пропивали на чужу сторононьку, в нас одна сторона — Радянська…
Всюди варили й пекли, бігали з відрами й віниками, З хати в хату ходили свати, від яких уже міцно тхнуло горілкою. Коло церкви збиралася молодь, два гармоністи перебирали голосники…
Саме в цей час приїхав з пошти голова сільради, інвалід і кавалер чотирьох «георгіїв», Степан Петрович Недоїжкаші. Не звертаючи уваги на дзвін, ніби його й не чує, він одімкнув двері сільради, зайшов туди і через деякий час вийшов на ганок з молотком і аркушем паперу; чотирма гвіздками прибив аркуш до дверей, вийняв з кишені загорнуту в шматок газети печатку, похукав на неї і приклав до свого підпису. На аркуші стояло:
«Громадяни села Спаського, з приводу революції, що сталася в Німеччині, призначаю збори-мітинг сьогодні об одинадцятій годині».
Люди посунули до сільради. Кузьма Кузьмич, побачивши зверху, що майдан коло церкви спорожнів, перестав дзвонити і зліз з дзвіниці. Церковний староста, Надіїн батько, в синьому каптані з галуном, грюкнувши з досадою кришкою свічного ящика, сказав:
— Цей сукин син, Стьопка Недоїжкаші, влітку тиждень за мною ходив, просив двісті карбованців — хату тесом крити. Мститься, одноногий чорт! Зірвав весілля.
— А що трапилось?
— Та ще десь там революція, в Німеччині, чи що… Мітинг зігнав, без політики йому хвилини не терпиться! А що вже дурень, господи!
На ганку сільради Степан Петрович, працюючи в повітрі кулаками, стукаючи по дошках дерев’янкою, говорив до народу. Обличчя у нього було дебеле, рот роззявистий, вуса, як шпичаки.
— Міжнародне становище складається сприятливо для Радянської влади! — кричав він, коли Кузьма Кузьмич протовплювався ближче до ганку. — Німці простягають нам свою трудящу руку. Це означає велику допомогу нашій революції, товариші. Німців я бачив, як у Німеччині бував. Одне скажу: скупо живуть, кожен шматок у них лічений, але живуть краще за нас. Над цим фактом треба подумати, товариші. В такому селі, як от наше, у них — водопровід, каналізація, яка викидає кал на городи, телефон, проведений газ у кожну квартиру, перукарня, пивна з більярдом… Про школи й не кажу, про поголовну грамотність не кажу… Велосипед у кожному господарстві, грамофон…
