Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 244
Олексій Толстой
Від цього всього жінки й вили, затиснувши в кулаку зім’яті німецькі марки, а чоловіки ховали скотину в лісисті яруги, далі від гріха; хто його знає, який узавтра розклеять гетьманський універсал!
У селі не засвічували світла, в усіх хатах було темно. Тільки за гаєм, над озером, яскраво світились вікна князівського будинку. Там управитель частував вечерею німецьких офіцерів. Грала військова музика — дивно й моторошно лунали звуки німецьких вальсів над темним селом. Ось вогненним шнуром, чортзна в яку височінь злетіла ракета на втіху німецьким солдатам, що стояли у дворі маєтку, куди викотили бочку з пивом. Лопнула. І солом’яні покрівлі, сади, верби, біла дзвіниця, тини освітлились повільно падаючими зірками. Багато невеселих облич підвелося до цих вогнів. Світло було таке яскраве, що кожна похмура зморшка виступала на обличчях. Жаль, що їх не можна було сфотографувати в цю хвилину з допомогою якого-небудь невидимого апарата. Такі знімки дали б великий матеріал для роздумування німецькому головному штабові.
Навіть у полі, за версту від села, стало ясно, як удень. Кілька чоловік, що пробиралися до самотнього стіжка, швидко лягли на землю… Тільки один коло стіжка не ліг. Задерши голову до вогників, що падали з неба, усміхнувся:
— От, матері його ковінька!
Вогники погасли, не долетівши до землі, стало чорно. Коло стіжка зійшлися люди, забрязкала, падаючи на землю, зброя.
— Скільки всього?
— Десять обрізів, товаришу Кожин, чотири гвинтівки.
— Мало…
— Не встигли… Завтра вночі ще принесемо.
— А патрони де?
— Ось держи, — в кишенях… Патронів багато.
— Ну, ховай, хлопці, все під стіжок… Гранат, гранат, хлопці, несіть… Обріз — стареча зброя — сидіти за кущем у канаві. Вистрілив, у штани наклав, і — весь бій. А молодому бійцеві потрібна гвинтівка і — найперша річ — граната. Зрозуміли? Ну, а хто може, то — шабля. Вона всім зброям зброя.
— Товаришу Кожин, а якби сьогодні вночі це зробити?
— Їй-богу, всім селом піднімемось… Така злість, — ну, живе ж забрали… З вилами, з косами, можна сказать, з усім трудовим знаряддям підемо… Та їх, сонних, перерізати легше легкого…
— Це хто, ти — командир? — крикнув Кожин рубаючим голосом. Помовчав, заговорив спочатку влесливо, потім усе підвищуючи голос: — Хто тут командир? Цікаво мені… Чи я з дурнями говорю? Або я зараз піду, нехай вас німці, гайдамаки б’ють і грабують… (Пошепки матюкнувся). Дисципліни не знаєте? Чи мало я шаблею голів зрубав за це? Коли їдеш у загін, повинен присягу дати, що цілком, без заперечень будеш коритись отаманові… Інакше — не йди. У нас — воля, пий, гуляй, а гукнув батько: «На коня!» — і ти вже не свій. Зрозуміло? (Помовчав примирливо, але суворо). Ні сьогодні, ні завтра німців чіпати не можна. Тут потрібна велика сила.
— Товаришу Кожин, нам би хоч до Григорія Карловича добратися — він нам однаково жити не дасть.
— Щодо управителя, то — можна, не раніш як на тому тижні, — інакше я з ділами не впораюсь. Цими днями в Осипівці германець згвалтував жінку. Отаке. Та йому у вареники голок підсипала. Попоїв він, вискочив з-за стола — на подвір’я. Перекинувся і незабаром з нього дух вийшов. Німці цю жінку тут-таки й порішили. Чоловіки за сокири. Що тут німці зробили, — і згадувати не хочеться… Тепер і місця цього, де Осипівка стояла, не знайдеш… От як воно, коли самовільно, тяп та ляп! Зрозуміли?