Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 245

Мотрона зітхала, перевертаючись на ліжку. Починало світати, співали півні. Лягала роса на підвіконник відчиненого вікна. Дзвенів комарик. На припічку прокинулась кішка, легенько стрибнула й пішла нюхати сміття в кутку.

Брати стиха розмовляли коло ненакритого стола: Семен — підперши руками голову, Олексій — все нахиляючись до нього, все заглядаючи йому в обличчя:

— Не можу я, Семене, зрозумій ти, рідний. Мотрона одна не впорається з господарством. Адже тут роками збирано, — як же його покинути? Розорять останнє. Повернешся на порожнє місце.

— Як покинути? — сказав Семен. — Пропаде твоє господарство — ото велика біда! Переможемо — кам’яний дім збудуєш. — Він усміхнувся. — Партизанська війна потрібна, а ти з своїм господарством.

— Знову ж кажу — хто вас годуватиме?

— А ти й так не нас годуєш, — німців, та гетьмана, та різну наволоч годуєш… Раб…

— Стривай. В сімнадцятому році я не бився за революцію? В солдатський комітет мене не обирали? Імперіалістичного фронту я не розкладав? Отож-бо… Ти мене не страми, Семене… І зараз, — ну, нехай би підійшла Червона Армія, я перший схоплю гвинтівку. А куди я піду в ліс, до яких отаманів?

— Тепер і отамани в пригоді стануть.

— Так-то воно так.

— Рана проклята зв’язала мене, — Семен поклав руки на стіл… — Оце моя мука… А наших чорноморських хлопців багато пішло в ці загони… Запалимо Україну з чотирьох кінців, зажди тільки…

— Кожина ти бачив ще?

— Бачив.

— Що він говорить?

— А ми з ним говорили, що незабаром освітлення влаштуємо на селі.

Олексій глянув на брата, зблід, похилив голову.

— Так, звісно, слід було б… Стирчить ця проклята садиба, як більмо… Поки Григорій Карлович живий, він нам дихати не дасть.

Мотрона скочила з постелі в одній сорочці, — тільки накинула шаль з рожами, — підійшла і кілька разів постукала кісточками кулака по столу:

— Моє добро беруть, я терпіти не буду! Ми, жінки, швидше за вас розправимося з цими чортами.

Семен несподівано весело глянув на неї:

— Ну? Як же ви, жінки, воюватимете? Цікаво.

— Будемо воювати по-жіночому. Сяде він жерти, — миш’яку… Порошки ми дістанемо. На сіно в сарай його заманю, або в баню, — в’язальної голки у мене немає, чи що? Так шпигну в те місце — не ойкне. Ми почнемо, ви тільки не злякайтесь… А треба — то й ми з гвинтівками підемо, не гірш за вас…

Семен тупнув ногою, засміявся на все горло:

— Оце — жінка, ух ти чорт!

— Пусти! — Махнувши хусткою, Мотрона коло порога сунула босі ноги в черевики, потупала ними й пішла, мабуть, подивитися до худоби. Семен і Олексій довго хитали головами, усміхаючись: «Отаман жінка, ну й жінка». У відчинене вікно залетів передранішній вітрець, зашурхотів листям фікусів, і донеслось бурмотіння й уривки якоїсь неросійської пісні. Це повертався з садиби п’яний пожилець-німець, загрібав порох чобітьми.