Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 243

Олексій Толстой

Почали чухатись мужики. Той божитись почав, той шапку кинув об землю:

— Та нема ж у нас хліба, боже ж ти мій! Хоч ріж — нема нічого!..

І тут вулицею на дрожках проїхав управитель. Не так солдатів або стражників злякались люди, як його зо-, лотих окулярів, бо Григорій Карлович усе знав, усе бачив.

Він спинив жеребця. До дрожок підійшов справник. Поговорили. Справник гаркнув до стражників, ті увійшли в перше подвір’я і зразу ж під гноєм знайшли зерно, У Григорія Карловича тільки окуляри блиснули, коли він почув, як закричав хазяїн.

В цей час Олексій ходив у себе по подвір’ю, — так розгубився, що жаль було дивитись. Мотрона, насунувши на очі хустку, плакала на ганку.

— Нащо мені гроші, марки оці, нащо? — питав Олексій, піднімав цурку або зламане колесо, кидав у кропиву під тин. Побачив півня, затупотів на нього: — Чортяко! Хапався за замок на коморі: — їсти ж ми що будемо? Марки оці, чи що? Значить, — з торбами хочуть нас пустити? Остаточно розорити?.. Знову в остаточну кабалу?

Семен, сидячи коло Мотрони, сказав:

— Ще гірше буде… Коня твого відберуть.

— Ну, це вже ні! Тут я, брат, — сокирою!

— Пізно нагадався.

— Ой голубчики, — промовила Мотрона, — та я їм горло зубами перегризу…

У ворота гримнули прикладом. Увійшов пожилець, товстий німець, — спокійно, весело, як до себе додому. За ним — шість стражників і цивільний, з гетьманською, у вигляді тризубця, кокардою на чивновницькому кашкеті, з шнурованою книгою в руках.

— Тут — багато, — сказав йому німець, кивнувши на комору, — сал, кліб.

Олексій люто глянув на нього, відійшов і з усієї сили жбурнув великого заіржавленого ключа під ноги гетьманському чиновникові.

— Ну, ну, мерзотнику! — крикнув той. — Різок захотів, сучий сину!

Семен ліктем відкинув Мотрону, кинувся з ганку, але в груди йому зараз же уперлось широке лезо штика.

— Хальт! — крикнув німець твердо і владно. — Руський, на місце!

Цілий день вантажились військові вози, і пізно вночі валка виїхала. Село було пограбоване дощенту. Ніде не світили світла, не сідали вечеряти. По темних хатах вили жінки, затиснувши в кулаку паперові марки…

Ну, поїдуть чоловік з жінкою до міста з цими марками, походять по крамницях, — порожньо: ні цвяшка, ні аршина матерії, ні шматка шкіри. Фабрики не працюють. Хліб, цукор, мило, сировина — поїздами відпливає до Німеччини. Не рояль же чоловікові з жінкою, не старовинну ж голландську картину, не китайський чайник везти додому. Подивляться на чубатих, з одвислими вусами гайдамаків у синіх свитках, в смушевих, з червоним верхом, шапках, потиняються на головній вулиці серед сизо-бритих, в котелках, торговців повітрям і валютою, зітхнуть гірко і їдуть додому ні з чим. А по дорозі верст двадцять від’їхали — стоп, загорілись осі на вагонах, — немає мастила, машинного масла: німці забрали. Пісочком засиплють, поїдуть далі, і знову горять осі.