Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 242

Одного разу смерком на вигоні він зустрів якогось чоловіка — той стояв, вишкірявся. Семен пішов був мимо, чоловік гукнув неголосно:

— Братішка!

Семен здригнувся: невже свій? Спитав, скоса оглядаючи того:

— А чого треба?

— Ти Олексіїв брат?

— Ну, скажімо, так.

— Своїх не впізнаєш… Команду на «Керчи» пам’ятаєш?

— Кожин! Ти? — Семен міцно сунув руку йому в руку.

Стояли, дивились один на одного. Кожин, швидко озирнувшись, сказав:

— Обрізи відпилюєте?

— Ні, у нас поки що тихо.

— А путящі хлопці є?

— Хто їх знає, поки що не видно. Ждемо, що далі буде.

— Що ж ви, хлопці, робите? — заговорив Кожин, і очі його весь час бігали, вдивляючись у сутінкові обриси. — Чого ви дивитесь? Так вас, як гусей, обскубуть, а ви й голівки підставили. А знаєте ви — у нас уже село Успенське все спалили артилерійським вогнем. Жінки, діти розбіглись хто куди, чоловіки в ліс… З Новоспаського народ утікає, з Федорівки, з Гуляйполя — всі до нас…

— До кого ж це — до вас?

— Дібрівський ліс знаєш? Туди збираються… Ну, гаразд. Ти ось що шепни хлопцям: щоб від вашого Володимирського сорок обрізів, та гвинтівок з патронами штук десять, та гранат ручних — скільки зберете, — і це ви заховаєте в стіжку, в полі… Зрозумів? У Сосновці вже під стіжки ховають, хлопці тільки мене ждуть… В Гундяївці тридцять чоловік на конях ждуть. Утікати треба.

— Але куди? До кого?

— Ну, до отамана… Звуть — Щусь. Зараз ми по всій Катеринославщині загони збираємо… Минулого тижня розбили гайдамаків, спалили економію… От, братішка, була кумедія: спирт отой, цукор даром селянам кидали… Значить, пам’ятай — через тиждень прийду…

Він підморгнув Семенові, перескочив через тин і побіг пригнувшись в очерет, де голосно квакали жаби.

Чутки про отаманів, про наскоки доходили до Володимирського, але не вірилось. І от — з’явився живий свідок. Семен того ж вечора розказав про нього братові. Олексій вислухав серйозно.

— Отамана як, кажеш, звати?

— Щусь, кажуть.

— Не чув. Про Махна, Нестора Івановича, ходять чутки, нібито зграя в нього чоловік двадцять п’ять головорізів, — налітають на економії. А про Щуся не чув… Все може бути: тепер мужик на все здатний. Що ж, Щусь то й Щусь, діло святе… Тільки ось що, Семене: мужикам ти поки що не говори. Коли треба буде, скажу сам.

Семен усміхнувся, знизав плечима:

— Ну, ждіть, поки не обскубуть догола.

<p>Того ж вечора Кожин бачився, мабуть, не тільки з Семеном. По селі зашепотіли про обрізи, гранати, про отаманські загони. Де-не-де по дворах, уночі, — коли прислухатись, — почали ширкати напильники. Але поки що все було тихо. Німці навіть навели порядок, видали наказ — з суботи на неділю замітати вулицю. Нічого, — і вулицю замели.</p>.

Потім прийшло і лихо. Вранці, коли ще не виганяли напувати худобу, заметеною вулицею пішли стражники і десяцькі з бляхами, застукали у вікна:

— Виходь!

Селяни почали вискакувати за ворота, босоніж, застібаючись, і тут же одержували казенний папір: з такого-то двору — стільки-то хліба, вовни, сала і яєць приставити німецькому інтендантству за таку-то ціну в марках. На майдані коло церкви вже стояв військовий обоз. По дворах, коло воріт осміхались постояльці-німці, в шоломах, з гвинтівками.