Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 241

Не надіючись на сили стражників і нового гетьманського війська — гайдамаків, управитель Григорій Карлович Міль клопотався, щоб прислали в село Володимирське гарнізон. Німці охоче погоджувались у таких випадках, і у Володимирське увійшли два взводи з кулеметами.

Солдатів розквартирували по хатах. Казали, нібито Григорій Карлович сам намічав двори під постій. В усякому разі, всі ті з селян, хто брав торік участь у розгромі. князівської садиби, і всі члени волвиконкому з безпартійних (чоловік десять молоді зникло з села ще до того, як з’явились німці) одержали на годівлю по солдатові з конем.

Так і до Олексія Красильникова постукав у ворота бравий німецький солдат у повній амуніції, при гвинтівці і в шоломі. Незрозуміло белькочучи, показав Олексієві ордер, поляпав по плечу:

— Карашо, друг…

Солдатові дали Олексієву кімнату, прибрали тільки збрую і зброю. Солдат зараз же влаштувався — постелив добру ковдру, на стіну почепив фотографію Вільгельма, звелів замести долівку чистіше.

Поки Мотрона замітала, він зібрав брудну білизну і попросив попрати. «Шмуціг, фуй, — говорив він, — біте, прачкать». Потім, дуже всім задоволений, перекинувся в чоботях на постіль і закурив сигару.

Солдат був товстий, з плоскими вусами, закрученими догори. Одежа на ньому була хороша, ладна. І їв він добре, як кабан. Жер усе, що тільки приносила йому в кімнату Мотрона; особливо сподобалось йому солоне свиняче сало. Мотроні жаль було страшенно годувати салом німця, але Олексій сказав: «Облиш, нехай жере та спить, аби тільки носа нікуди не тикав».

Коли нічого було робити, солдат тихенько наспівував військові марші або писав листи на батьківщину на листівках з ландшафтами Києва. Не бешкетував, тільки ходив дуже гучно — тупотів чобітьми, як хазяїн.

У Красильникових було тепер — наче мрець у хаті: сідали за стіл, вставали мовчки. Олексій — невеселий, на лобі зморшки. Мотрона змарніла, зітхала, крадькома втирала сльози фартухом. Найбільше боялась вона за Семена, коли б він не зірвався згарячу. Але він за ці дні наче притих, затаївся.

Тепер щодня у волосній управі і на воротях по дворах розліплювали універсали гетьмана про повернення землі й худоби поміщикам, про реквізиції і побори, про примусовий продаж хліба, про нещадні кари за спроби бунтувати, за переховування комуністів і так далі…

Селяни читали універсали, помовчували. Потім почали доходити зловісні чутки про те, що в такому-то селі скупники під охороною німецької кінноти вивезли навіть немолочений хліб, розплатились неросійськими папірцями, яких і жінки брати не хочуть, в такому-то селі забрали половину худоби, а в такому-то не залишили нібито і горобцеві клюнути.

Ночами у відлюдних місцях мужики стали збиратися невеликими купками, слухали розповіді, кректали. Що тут було робити? Чим допомогти? Така навалилась сила, що тільки мовчи та дихай.

Семен почав ходити на ці збори — поза городами, до річки, під вербу. У піджаку наопашки сидів на землі, курив, слухав. Часом хотілося схопитись, кинути піджака, розпростати плечі: «Товариші!..» Даремно, — тільки налякаєш їх, затрясуть мужики матнями, розбіжаться.