Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 207

Флотом командував адмірал Колчак. Незважаючи на розум, освіту і, як йому здавалось, некорисливу любов до Росії, — Колчак нічого не розумів ні в тому, що діялось, ні в тому, що неминуче повинно було статися. Він знав склад і озброєння всіх флотів світу, міг безпомилково визначити в морському тумані профіль будь-якого військового судна, був найкращим знавцем мінної справи і одним з ініціаторів піднесення боєздатності російського флоту після Цусіми, але якби хто-небудь (до сімнадцятого року) заговорив з ним про політику, він відповів би, що політикою не цікавиться, нічого в ній не тямить і вважає, що політикою займаються студенти, неохайні курсистки і євреї.

Росію уявляв він дредноутами (існуючими і уявними), що диміли в кільватерній колоні, і андріївським прапором, що гордо, — на страх Німеччині, — розвівався на флагмані. Він любив строгий і статечний (у стилі великої імперії) під’їзд військового міністерства із знайомим швейцаром (по-батьківському щоразу, знімаючи пальто: «Погана погода зволить бути, Олександре Васильовичу»), вихованих, елегантних товаришів по службі і замкнутий, дружний дух офіцерського зібрання. Імператор був на чолі цієї системи, цих традицій.

Колчак, безперечно, любив і іншу Росію, ту, яка вишиковувалась на шканцях корабля, — в безкозирках із стрічками, широколиця, загоріла, мускулиста. Вона чудовими голосами співала вечірню молитву, коли на заході сонця спускався прапор. Вона самовіддано вмирала, коли їй наказували вмерти. Нею можна було пишатися.

В сімнадцятому році Колчак не вагаючись присягнув на вірність Тимчасовому урядові і залишився командувати Чорноморським флотом… З їдкою гіркістю, як неминуче, він пережив падіння глави імперії, зціпивши зуби, взяв до відома матроські комітети і революційний порядок, все тільки для того, щоб флот і Росія перебували в стані війни з німцями. Якби у нього залишився один мінний човен, здається — і тоді він продовжував би воювати. Він ходив у Севастополі на матроські мітинги і, відповідаючи на задирливі промови ораторів, приїжджих і місцевих — з робітників, говорив, що особисто йому не потрібні протоки, — Дарданелли і Босфор, — бо у нього немає ні землі, ні фабрик і вивозити йому з Росії нічого, але він вимагає війни, війни, війни не як найманець буржуазії (гидлива гримаса кривила його брите обличчя з сильним підборіддям, кволим ротом і глибоко запалими очима), — «але говорю це як російський патріот».

Матроси сміялися. Жахливо! Вірні, готові ще вчора у вогонь і в воду за вітчизну і андріївський прапор, вони кричали своєму адміралові: «Геть найманців імпер’ялізму!» Він вимовляв ці слова, «російський патріот», з силою, з відкритим жестом, сам у цю хвилину готовий самовіданно померти, а матроси, — чорт їх збаламутив, — слухали адмірала, як ворога, котрий намагався їх підступно одурити.

На мітингах Семен Красильников чув, що війну хочуть продовжувати не «патріоти», а заводчики і великі поміщики, щоб загарбувати великі капітали, а народові ця війна не потрібна. Говорили, що німці такі самі селяни й робітники, як і наші, і воюють через те, що обдурені своєю кривавою буржуазією і меншовиками. Братва на мітингах шаленіла від ненависті… «Тисячу років обманювали російський народ! Тисячу років кров з нас пили! Поміщики, буржуї, — ах, гади!» Очі відкрилися: ось чому жили гірше за худобу. Ось де ворог!.. І Семен, хоч і дуже Скучив за залишеним господарством та за молодою дружиною Мотроною, стискав кулаки, слухаючи ораторів, п'янів, як і всі, вином революції, і забувалась у цьому хмелі туга за домівкою, за дружиною, вродливою Мотроною…