Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 209

Рощин і Катя, з клуночком і чайником, протовпились через юрбу на вокзалі, разом з людським потоком пройшли через заставу, що погрожувала штиками, і поволі пішли вгору головною вулицею Ростова.

Ще півтора місяця тому тут гуляв, від магазину до магазину, цвіт петербурзького товариства. Тротуари рябіли від гвардійських кашкетів, дзенькали шпори, чути було французьку мову, елегантні дами ховали носики від вогкого холоду в дорогоцінні хутра. З незбагненною легковажністю тут збиралися тільки перезимувати, щоб до білих ночей повернутися в Петербург у свої квартири й особняки з статечними швейцарами, колонними залами, килимами, палаючими камінами. Ах, Петербург! Кінець кінцем повинно воно все якось влаштуватись. Бо чим, справді, завинили елегантні дами?

І от великий режисер ляснув у долоні: все зникло, як на поворотній сцені. Декорація змінилась. Вулиці Ростова безлюдні. Магазини позабивані, дзеркальні шибки пробиті кулями. Дами поховали хутра, позакутувались хустинками. Менша частина офіцерства втекла з Корніловим, решта — з театральною швидкістю перетворилась на смирних міщан, на акторів, куплетистів, учителів танців тощо. І лютневий вітер поніс купи сміття по тротуарах…

— Так, спізнились, — сказав Рощин. Він ішов, схиливши голову. Йому здавалось — тіло Росії розламується на тисячі шматків. Єдине склепіння, що прикривало імперію, розбите в дрізки. Народ стає чередою. Історія, велике минуле зникають, як туманні завіси декорації. Виникає гола, спалена пустиня, — могили, могили… Кінець Росії. Він почував, — всередині у нього дробиться і муляє колючими уламками щось, що він усвідомлював у собі непохитним, — стрижень його життя… Він пішов спотикаючись, трохи позад Каті. «Ростов упав, армія Корнілова, останній бродячий клаптик Росії, не сьогодні-завтра буде знищена, і тоді — кулю в лоб».

Вони йшли навмання. Рощин пам’ятав адреси декого з товаришів по дивізії. Але, може, вони втекли або розстріляні? Тоді — смерть на вулиці. Він подивився на Катю: вона йшла спокійно і скромно в коротенькій драповій кофточці, в оренбурзькій хустці. Її миле обличчя, з великими сірими очима, простодушно оберталось до здертих вивісок, до вибитих вітрин. Куточки її губів майже усміхались. «Що вона, не розуміє всього цього жаху? Що це за всепрощення якесь?»

На розі стояла купка беззбройних солдатів. Один, рябий, з запухлим від садна оком, тримаючи сіру хлібину під пахвою, не поспішаючи відламував шматок за шматком, повільно жував.

— Тут не розбереш, яка влада, — чи Радянська, чи ще яка, — сказав йому другий з дерев’яним сундучком, до якого були прив’язані стоптані валянки. Той, що їв, відказав:

— Влада — товариш Бройницький. Добийся до нього, дасть ешелон, поїдемо. А то вік будемо гнити в Ростові.

— Хто він такий? Який чин?

— Військовий комісар, чи що…

Підійшовши до солдатів, Рощин спитав, як пройти на таку-то адресу. Один недоброзичливо відповів:

— Ми не тутешні.

Другий сказав:

— Невчасно, офіцер, заїхав на Дон.