Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 206

Красильников бачить: один смугастий бешмет наче навмисне покотився з коня, і добрий кінь, озираючись злякано, поскакав убік. Рвонув по цепу залізний брязкіт, димними пухирями, жовтим вогнем розірвалась черга шрапнелі. І армієць Васька, жартівник, в шинелі не на зріст, сплохував. Кинув гвинтівку. Весь — білий, і рота роззявив, дивиться на підлітаючу смерть. Вони все ближче, виростають разом з кіньми. Один — попереду — кінь стелеться, як собака, опустивши морду. Текинець розігнувся, стоїть у стременах, розлітаються поли халата.

— Сволоч! — і Красильников тягнеться за гвинтівкою. — Ех, пропав комісар! — текинець рвонув коня на шкіряну куртку. — Стріляй же, чорт!

Красильников бачив тільки, як різонула крива шабля по шкіряній куртці… І зараз же вся кінна лава обрушилась на цеп. Війнуло гарячим кінським потом.

Текинці проскочили, завернули у фланг. А на ріллю з яру вже вибігали, спотикаючись, світло-сірі й чорні шинелі, по-панськи виблискуючи погонами.

— Уррррра!

Бій віддалився до залізниці. Красильников довгий час чув тільки, як стогнав комісар, порубаний шаблею. Все рідше лунали постріли, замовкли гармати. Красильников заплющив очі, гуло в голові, ломило груди. Йому жаль було себе, не хотілося вмирати. Обважніле тіло тягнуло до землі. З жалем згадав дружину Мотрону. Пропаде сама. А як же вона ждала його, писала в Таганрог: «Приїжджай». Побачила б зараз його Мотрона, перев’язала б рану, принесла б напитися. Добре б води з кислим молоком…

Коли Красильников почув матірну лайку і голоси, не свої — панські, він розплющив одне око. Йшли четверо: один у сірій черкесці, двоє в офіцерських пальтах, четвертий у студентській шинелі з унтер-офіцерськими погонами. Гвинтівки — по-мисливському — під пахвою.

— Дивись — матрос, сволоч, шпигни його, — сказав один.

— Чого там — здох… А цей — живий.

Вони спинилися, дивлячись на Ваську-жартівника, що лежав непорушно. Той, що був у черкесці, раптом гримнув шалено:

— Встань! — ударив його ногою.

Красильников бачив, як підвівся Васька, половина обличчя заллята кров’ю.

— Стать струнко! — крикнув у черкесці, коротко вдарив його в зуби. І зараз же всі четверо взяли гвинтівки напоготів. Плачучим голосом Васька закричав:

— Пожалійте, дядечку.

Той, що був у черкесці, відскочив від нього і, різко видихаючи повітря, вдарив його штиком у живіт. Повернувся й пішов. Троє нахилились над Ваською, стягаючи чоботи.

Коли добровольці, пристреливши полонених і запаливши, — щоб пам’ятали, — станичну управу, пішли далі на південь, Семена Красильникова підібрали на ріллі козаки. Вони вернулися з жінками, дітьми й худобою в станицю, як тільки обози кадетів потонули за плоским горизонтом степу, що тільки-но починав зеленіти.

Семен боявся померти серед чужих людей. Гроші у нього були з собою, і він упросив одного чоловіка відвезти його на возі в Ростов. Звідти написав братові, що тяжко поранений у груди і боїться померти серед чужих, і ще написав, що хотів би побачити Мотрону. Листа послав з земляком.

До вісімнадцятого року Семен служив у Чорноморському флоті матросом на ескадреному міноносці «Керчь».