Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 205

Внизу, прихилившись до стіжка, стояв поручик Долинський, ад’ютант командуючого, — окатий, чорнобровий юнак в офіцерській шинелі, у хвацько зім’ятому кашкеті. Ковтаючи хвилювання, що качалося по горлу, він дивився знизу вгору на сиве підборіддя командуючого, ніби в цій щетині — страшно людяній, близькій — був зараз весь порятунок.

— Ваше превосходительство, зійдіть, благаю вас, підстрелять, — повторював Долинський. Він бачив, як розліпились у Корнілова лілові губи, судорогою вишкірився рот. Значить, діло погане. Долинський не дивився вже туди, де чорними крихітними фігурками піднімались над буро-зеленим степом, перебігали густі цепи більшовиків. Туди, — «сссссик, сссссик», — летіли шрапнелі. Але ж він знав, снарядів мало, чорт, мало… «Бумммм», — серйозно ухала за висадженим у повітря мостом червона шестидюймівка… Поквапливо стукотів кулемет. І бджілками співали кулі близько десь над головою командуючого.

— Ваше превосходительство, підстрелять…

Корнілов опустив бінокль. Коричневе калмицьке обличчя його, з чорними, як у жайворонка, очима, взялося зморшками. Тупцюючи по сіну, він обернувся назад, нахилився до текинців, що позлізали з коней і стояли за стіжком, — до свого особистого конвою. Це були худі, кривоногі люди, у величезних круглих овечих шапках і в смугастих, кольору сьомги, черкесках. Не рухаючись, картинно, вони тримали за поводи худих коней.

Різким, гавкаючим голосом Корнілов віддав наказ, показавши рукою в бік яру. Текинці, як коти, скочили на коней, — один крикнув гортанно, по-своєму, — вихопили криві шаблі і риссю, потім галопом пішли в степ, в бік яру, де чорніла рілля і за нею виднілась смужка залізничного насипу.

Семен Красильников тепер лежав на боку — так було легше. Ще годину тому сильний і злий, зараз він кволо, часто стогнав, насилу спльовуючи кров’ю. З правого і з лівого боку від нього безладно стріляли товариші. Вони дивились туди, куди й він, — на бурий, похилий бугор по той бік яру. По ньому вниз мчали вершники, чоловік з п’ятдесят, лавою. Це була атака кінного резерву.

Ззаду підбіг хтось, упав навколішки поруч з Красильниковим і кричав, кричав надриваючись, вимахуючи маузером. Він був у чорній шкіряній куртці. Вершники зсипалися в яр. Чоловік у куртці кричав не по-військовому, але страшенно наполегливо:

— Не смійте відступати, не смійте відступати!

І от над цим краєм яру піднялись величезні шапки, — залунало протяжне виття, як вітер. Вискочили текинці. Лежачи в смугастих бешметах над гривами коней, вони скакали по грузькій ріллі, де по борознах ще лежав брудний сніг. Летіли в повітря шматки болота з-під копит. «І-ааааа, і-ааааа», — вищали вискалені, смугляві личка з вусами з-під папах. Ось уже видно водяний блиск кривих шабель. Ох, не витримають наші кінної атаки! Сірі шинелі підводяться з ріллі. Стріляють, задкують. Комісар у шкіряній куртці забігав, — наскочив, ударив одного в спину:

— Вперед, в штики!