Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 204

Іногородні неминуче повинні були прагнути захопити землю і владу. Козацтво неминуче — із зброєю стати за збереження своїх привілеїв. Іногородніми керували більшовики. Козацтво спочатку не хотіло над собою ніякої руки: як добре було — сидіти поміщиками по станицях! Та коли в лютому авантюрист, родом козак, Голубов з двадцятьма сімома козаками вдерся в Новочеркаську на засідання похідного штабу отамана Назарова, і, потрясаючи наганом, під брязкіт гвинтівочних затворів, закричав: «Встать, мерзото, радянський отаман Голубов прийшов, прийняти владу!» — і, справді, на другий день у гаю за містом розстріляв отамана Назарова разом із штабом (з тим, щоб самому взяти отаманську булаву); розстріляв ще близько двох тисяч козачих офіцерів, кинувся в степи, схопив там Митрофана Богаєвського, почав возити його по мітингах, агітуючи за вільний Дон і за своє отаманство, і, нарешті, сам був убитий на мітингу в станиці Заплавській, — словом, в лютому козацтво залишилось без голови. А тут ще з півночі насідала нетерпляча, голодна, розбурхана Великоросія.

Стати головою козацтва, сівши в Катеринодарі, мобілізувати регулярне козаче військо, відрізати від більшовицької Росії Кавказ, грозненську й бакинську нафту, підтвердити свою вірність союзникам — ось який був на перший час план командування Добровольчої армії, що вирушила в так названий згодом «льодовий похід».

Матрос Семен Красильников (брат Олексія) ліг разом з іншими на ріллю, на гребені яру, недалеко від залізничного насипу. Поруч з ним поквапливо, як кріт, копирсав лопаткою армієць. Закопавшись, висунув поперед себе гвинтівку і звернувся до Семена:

— Глибше в землю заривайся, братішка.

Семенові трудно було вигрібати з-під себе липкі грудки. Співали кулі над головою. Лопата задзвеніла об цеглу. Він вилаявся, став на коліна, і зараз же гаряче штовхнуло його в груди. Захлинувся і впав лицем у викопану ямку.

Це був один з численних коротких боїв, що перепиняли шлях Добровольчій армії. Як завжди майже, сили червоних були значніші. Але вони могли битися, могли й відступити без великої біди: в бою, в цей перший період війни, перемога для них не була обов’язкова. Чи була позиція невдала, чи надто огризались кадети, — гаразд, дамо їм чосу другим разом, і пропускали Корнілова.

Для Добровольчої армії кожен бій був ставкою на смерть чи життя. Армія повинна була перемогти і просунутись разом з обозами й пораненими ще на денний перехід. Відступати було нікуди. Тому в кожен бій корніловці вкладали всю силу відчаю — і перемагали. Так було і цього разу.

За півверсти від цепів, що залягли під кулеметним вогнем, на стіжку торішнього сіна, стояв, розставивши ноги, Кориілов. Піднявши лікті, дивився в бінокль. За спиною у нього здригався полотняний мішок. Чорний з сірою опушкою некритий кожушок розстебнутий. Йому було жарко. З-під бінокля уперто стирчало підборіддя, заросле сивою щетиною.