Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 203

— Я кажу, — з народом однаково не справитесь. Ви однаково як чужоземці, буржуї. Це слово зараз небезпечне, все одно сказати — конокради. На що вже генерал Корнілов вояка — сам мені георгіївського хреста приколов. А що ж, — думав підняти станиці за Установчі збори, і вийшов — пшик: слова не ті, а він же народ знає нібито… І чутка така, що гасає зараз по Кубанських степах, як собака у вовчій зграї… А мужики кажуть: «Буржуї казяться, що їм волі в Москві не дано…» І вже гвинтівочки, будьте певні, про всяк випадок вичистили і змастили. Ні, Вадиме Петровичу, верніться з дружиною в столицю. Там вам безпечніше буде, ніж з мужиками… Дивіться, що роблять… — Він раптом підвищив голос, нахмурився. — Уб’ють зараз його…

У палісаднику, видно, діло вже кінчалося. Двоє кремезних солдатів, міцно, із звірячими обличчями, тримали хирлявого чоловіка, в роздертій на грудях куртці з байкової ковдри. Небрите обличчя його з припухлим носом було смертельно бліде, струминка крові спливала з краю тремтячих губів. Блискучими побілілими очима він стежив за молодою несамовитою жінкою. Вона то рвала з голови своєї теплу хустку, то присідала, шарпаючи за спідниці, то кидалась до блідого чоловіка, хапала його за скуйовджене волосся, кричала з якимось навіть захватом:

— Украв, витягнув з-під спідниці, безсоромний! Віддай гроші! — Вона схопила його за щоки, завмерла.

Блідий чоловік несподівано вивернувся з її пальців, але кремезні насідали на нього. Жінка вереснула. Тоді, розштовхуючи людей, на місце пригоди з’явився той самий мужик з ведмежою головою, плечем одіпхнув жінку і коротко, хазяйновито удариб блідого чоловіка в зу» би: «І-ех!» Той зразу осів. На найближчому дереві, перехилившись, закричав хтось з довгими рукавами: «Б’ють!» Юрба зараз же підійшла тісніше. Над тілом нагинались і розгинались, вимахуючи кулаками.

Вікно вагона попливло повз юрбу. Нарешті! У Каті в горлі стояв клубочок придушеного крику. Рощин гидливо кривився. Красильников похитував головою.

— Ай, ай, ай, і напевне ж убили марно. Жінки ці кого хочеш розпалять. Не такий чоловік лютий, як вони. Що з ними зробилось за чотири ці роки, — не повірите! Повернулись ми з війни, дивимось — інші жінки стали. Тепер її не погладиш віжками, — сам стережись, дивись веселіше. Ах, які ж завзяті стали жінки…

На перший погляд здається незрозумілим, чому «організатори порятунку Росії» — головнокомандуючі Алексєєв і Лавр Корнілов — повели жменьку офіцерів і юнкерів, — п’ять тисяч чоловік, — з мізерною артилерією, майже без снарядів і патронів, на південь до Катеринодара, в саму гущу більшовизму, що охопив півколом столицю кубанських козаків.

Певного стратегічного плану тут не було. Добровольча армія була випхнута з Ростова, якого захищати не могла. В Кубанські степи її гнала буря революції. Але був план політичний, який справдився через два місяці. Багате козацтво неминуче повинно було піднятися проти іногородніх — тобто всього прийшлого населення, що жило з оренди козацьких земель і не мало ніяких прав і привілеїв. На Кубані на один мільйон чотириста тисяч козацтва припадало іногородніх мільйон шістсот тисяч.