Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 86

Не звертаючи на нас жодної уваги, Микола сім разів обійшов навколо каменя, вкляк на коліна, висипав жменю чогось — як мені здалося, тютюну — в чавунець. Відтак дістав плоску фляжку коньяку, викрутив пробку і вилив вміст на камінь. Після чого обернувся до нас:

— Все, йдіть назад. З хехе розмовляти буду.

Вражені побаченим, ми мов уві сні повернулися до дотліваючого вогнища, налили ще чаю. Апіцин не повертався. Стало холоднувато, і ми залізли в намет.

Встали ми рано, зі світанком. Апіцина ніде не було видно. Ймовірно, «відвідавши» свого хехе, ненець відразу рушив у зворотний шлях.

Після короткого сніданку ми подалися на риболовлю: лікар на озеро, а я — знову на річку. Слова ненця про те, що її звуть Хар’юзовий струмок, зачепили моє рибальське самолюбство.

Я вирушив угору за течією до першого перекату, під яким блакитніло крихітне озерце, — на півночі їх називають «улово». Відстебнувши від волосіні вчорашню блешню й поставивши одинарний гачок, наживив ґедзя. Закинув. Нічого. Ще раз. І знову марно. І знову. Як я не смикав волосінь, як не «грав» насадкою, харіус на мої хитрощі не піддавався.

Довго зносити подібне знущання я не міг. «Це ж треба, — думав, — не впіймати жодної рибини на струмку, який називають Хар’юзовим!» І промучившись ще трохи, я зібрався до Романа на озеро. Змотав спінінг. Обернувся. І — остовпів.

Неподалік від мене стояла дівчинка років дванадцяти в ненецькому одязі й дивилася в мій бік. Ані дорослих, ані оленів поряд з нею не було.

— Ти сама? — сторопіло запитав я перше, що спало на думку.

Не утрудняючи себе відповіддю, дівчинка неголосно промовила:

— Поклич лікаря.

Дивно, але я негайно виконав її прохання-наказ.

— Ромо! — щосили загорлав я. — До тебе відвідувач!

— Ну чого галасуєш! — долинуло з озера.

Однак через короткий час Роман з’явився, несучи зв’язку таких самих, як і вчора, фунтових щупаків. Помітивши дівчинку, він заходився обсмикувати полатану вицвілу штормівку, опустив рибу на мох.

— Ви до мене?

— Дідусь помирає, — сказала дівчинка.

— Де? — чомусь запитав Роман: — Гм-м…

— Там… — дівчинка невизначено махнула рукою в бік тундри.

— А що з ним? — поспитав Роман.

— Кепсько. Рука не ворушиться, нога не ворушиться. Їсти не хоче. Помирати хоче.

— І давно?

— Третій день.

— Добре, — кивнув Роман. (Хоча що тут могло бути доброго?) — Зараз зберуся.

Я прошмигнув услід за ним у намет.

— Ти це серйозно?

— А ти як гадав… — Роман діловито вивернув свій рюкзак мені на спальник, а відтак ще й струсив, висипавши хмару пилу й цибульного лушпиння.

— Чим же ти збираєшся лікарювати, Айболите нещасний? У тебе, крім бинта і йоду, нічого й нема.

— Дещо знайдеться… — З купи мотлоху Роман вивудив білу пінопластову коробку, сховав у порожній рюкзак. — Перша допомога. Хоча навряд чи від неї буде користь. У діда найпевніше інсульт.

— То якого ж?.. — почав я, але затнувся, перехопивши обурений погляд Романа.

Я вибрався з намету й підійшов до дівчинки: