Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 84

Оточений хистким гудючим ореолом комарів і мошки, лікар стояв по коліно у вогкому ягелі й, войовничо виставивши широку бороду, виводив якусь рибину: кінчик його спінінга в такт ривкам пружно вигинався.

— Вже третя, — повідомив Роман, викидаючи на берег щупака вагою не менше півкілограма. — Приєднуйся.

Я не змусив себе довго прохати й незабаром переконався, що щупачки брали тут безвідмовно, чого не можна було сказати про їх батьків.

Ночі в Заполяр’ї в другій половині липня ще не чорні, але вже й не «білі». Вони радше сірувато-блакитні або перламутрові. І коли така ніч опускається на землю, тундру затягує тремтливим напівпрозорим серпанком. Ця пелена іноді зовсім безмовна, а часом робиться балакучою й багатозвучною, і тоді досвідчений мисливець розрізнить у ній дзявкання песця, схлипи сови, кашель росомахи…

Ми сиділи з Романом біля багаття, чекали, коли знята з вогню юшка дійде на приску, і вслухалися в дрімаючу тундру. Тиша здавалася абсолютною, безмежною, всеосяжною. І тут мені здалося, що в ній звучать далекі, майже нечутні дзвіночки. «Не дарма таку тишу називають дзвінкою», — подумав я.

— Дзвіночки… — чи то запитав, чи то повідомив мені Роман.

І тоді я усвідомив, що передзвін мені не причувся.

— Схоже, у нас будуть гості…

Незабаром у сутінках вималювалися силуети чоловіка і двох оленів.

Залишивши оленів віддалік, чоловік неспішно і якось по-господарському підійшов до вогнища, мовчки всівся на землю, дістав з-за пазухи люльку і прикурив від головешки. Це був немолодий ненець років п’ятдесяти, зодягнений у літню пошарпану малицю, виблискуючі на колінах штани з ровдуги й облисілі від віку піми. Обличчя його, втомлене і зморшкувате, сяяло від насолоди, очі зійшлися у вузькі шпарки. Весь світ, здавалося, зосередився для нього в люльці, що викидала клуби чорного і досить їдкого диму.

Північний етикет нам був трохи знайомий: спершу пригощання, відтак розмова. Роман указав поглядом на юшку, і я розлив її на трьох — лікареві й ненцеві в миски, собі в кришку від казанка. Ні слова не кажучи, подав гостеві юшку, підсунув хліб, часник.

Ненець так само мовчки прийняв миску, зачерпнув ложкою, скуштував… І звучно сплюнув убік. Відтак устав, відійшов на декілька кроків і виплеснув уміст миски. Повернувся. Сів. І з гидливістю промовив:

— Сяторей. Не риба.

На мій смак юшка вийшла чудова, але сперечатися я не став — людина щиро висловила свою думку, що ж тепер… Поки ми з Романом їли юшку, ненець неквапливо жував хліб з часником, зберігаючи мовчання, і пожвавився лише, коли заварився чай.

За чаєм і познайомилися: з’ясувалося, що наш нічний гість — оленяр, пасе з бригадою велике колгоспне стадо десь тут, на півночі Каніна, і звуть його Микола Апіцин.

— Чому ж у тебе прізвище російське? — поцікавився Роман.

— Чому російське? — не погодився Микола. — Від Апіци йдемо. Вчений з Ленінграда приїжджав, казав, що чотириста років тому писали: був на Каніні ненець Апіца…